18 січня - «Голодна кутя» або Другий Свят-вечір

Ось і добігають кінця тривалі зимові свята українців. Напередодні Водохреща - 18 січня - святкуємо «Голодну кутю» або другий Свят-Вечір. 

 

Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять - постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви - смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.

 

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і палицями б'ють знадвору в причільний кут, примовляючи:

 

Тікай, кутя, із покуття,
а узвар - іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
а «дідух» - на теплий дух,
Щоб покинути кожух!

 

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам'янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка: «Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».

Уже геть ввечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок - як де ведеться - і палять: пускають на «теплий дух». Це - символічне палення зими, щоб «покинути кожух» - накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом'яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город - «щоб огірки родили».

 

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд - глечики, пляшки, баньки - «безсмертником» або сухими васильками - «щоб Бог милував від злої напасти».

На західному Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях - «від нечистої сили».

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий - в коморі, а третій - на дворі.

У місцевостях понад Дніпром - із лівого, і з правого боку - існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу - всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей - хлопчик чи дівчинка - і носить на тарілці пиріг, а в руці - шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді - скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді - на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба - корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

 

Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з'їсти. В інших - лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з'їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».

 

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху - хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.

 

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям - «щоб добре плодилися».
 

Вода, освячена в навечір'ї Богоявлення - «вечірня вода» - вважається святішою, ніж з Водохрещів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

 

Увечері, ще завидна, господиня світить лампу - «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.

Традиція святкування Другого Свят-вечора на Галичині

В західних регіонах України, зокрема, на Галичині «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

 

«Віншую вас з щастям, здоров'ям, з цим Святим Вечером,

 щоб ми в щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались -

 від ста літ до ста літ - поки нам Пан Бог назначив вік!»

 

Перед вечерею батько «клячить» - стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх - як це було і на Свят-Вечір.

 

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками - «де пес забреше, туди заміж піду!»

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

 

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право - калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб'єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».

 

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку - таку дивну і мало зрозумілу - ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків - приносити в жертву волів («виженемо рогача...»).

У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

 

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?

Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?

Дні діти побудити, самі веселими бути?

 

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

 

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка - і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано - «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

 

Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
 Рум'янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати - їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
 «Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата - всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

 

Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

 

«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...»

 

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

Розмова тварин

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.

 

В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують - худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».

Подібне оповідання записане і на Київщині: «... захотілось ото йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, - нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?...» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «...Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре…»

В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.

Томас Штернберґ у праці «Діалекти і фолкльор» подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона - стара скнара, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб'ють її, пограбувавши». - «Це буде добрий вчинок!» - відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили».

В Англії є повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому.

 

Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» - хлібиною з хрестом зверху.

 

Взявши «пиріг»,  господар підходить до стайні і говорить:
 

- Хто йде?
- Біг!
- Що несе?
- Пиріг!

 

Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, - як де ведеться, - господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи».

В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на «багату кутю» - кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.

Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби - «щоб вовка не боялися!» Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв'язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися». 

О. Воропай. «Звичаї нашого роду».

За матеріалами