18 січня - «Голодна кутя» або Другий Свят-вечір
Ось і добігають кінця тривалі зимові свята українців.
Напередодні Водохреща - 18 січня - святкуємо «Голодну кутю» або
другий Свят-Вечір.
Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять - постують.
Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви - смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.
По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і
палицями б'ють знадвору в причільний кут, примовляючи:
Тікай, кутя, із покуття,
а узвар - іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
а «дідух» - на теплий дух,
Щоб покинути кожух!
а узвар - іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
а «дідух» - на теплий дух,
Щоб покинути кожух!
Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як
колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф
Яків Новицький в році 1876, у селі Кам'янка на Дніпрових порогах, від лоцмана
Йосипа Омельченка: «Було, як повечеряють
запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть
таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття,
йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест
вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах
в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».
Уже геть ввечері, як стемніє, виносять з хати
«дідуха», несуть його на вигін або в садок - як де ведеться - і палять:
пускають на «теплий дух». Це - символічне палення зими, щоб «покинути кожух» -
накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом'яний жар погасне,
дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город - «щоб огірки родили».
В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви
по свячену воду, люди квітчають посуд - глечики, пляшки, баньки -
«безсмертником» або сухими васильками - «щоб Бог милував від злої напасти».
На західному Поділлі, господиня або старша дочка бере по
вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим
тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні
та в інших господарських будівлях - «від нечистої сили».
Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом
кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися».
Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в
руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий - в коморі, а третій - на дворі.
У місцевостях понад Дніпром - із лівого, і з правого боку -
існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з
сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім
комору, стайню, стодолу - всі господарські будови. За господарем-батьком ходить
хтось із дітей - хлопчик чи дівчинка - і носить на тарілці пиріг, а в руці -
шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним,
син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі,
скрині на посуді - скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться
хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді - на плузі,
боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба - корови,
воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.
Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості
хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку
відкусити від пирога і з'їсти. В інших - лише обносять пиріг, а після кроплення
вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з'їдає його, примовляючи: «Дай,
Боже, всього доброго нам і дітям нашим».
Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а
зверху - хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той
умре.
Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям -
«щоб добре плодилися».
Вода, освячена в навечір'ї Богоявлення - «вечірня вода» - вважається святішою,
ніж з Водохрещів, і вона «зглидлива на всяке лихо».
Увечері, ще завидна, господиня світить лампу - «щоб кури
неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і
промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.
Традиція святкування Другого Свят-вечора на Галичині
В західних регіонах України, зокрема, на Галичині
«Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-вечір,
намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати
сніп жита, господар віншує:
«Віншую вас
з щастям, здоров'ям, з цим Святим Вечером,
щоб ми в щасті й здоров'ї ці свята провели та
других дочекались -
від ста літ до ста літ - поки нам Пан Бог
назначив вік!»
Перед вечерею батько «клячить» - стає на коліна перед
образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько
сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх - як це було і на
Свят-Вечір.
Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки
після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками - «де пес забреше, туди заміж
піду!»
В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут
дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту,
хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право - калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб'єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право - калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб'єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».
Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий
оберемок гілок ліщини. За щедрівку - таку дивну і мало зрозумілу - ґазда
виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу.
Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався
найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від
«усього злого».
Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить
натяк на стародавній поганський звичай наших предків - приносити в жертву волів
(«виженемо рогача...»).
У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати
дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:
Пане господарю, чи спите, чи чуєте,
чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім
звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими
бути?
Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав
під вікном:
Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка - і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка - і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на
щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є
доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять,
то цим показують, що дівці дівувати рано - «мусить ще на запічку кашу їсти». А
під вікном хлопці співають таку колядку:
Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум'янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати - їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум'янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати - їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».
Далі Орися звертається до матері, сестри, брата - всі
відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:
Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».
Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози»
галичани приспівують:
«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...»
Дасть тя господар пів золотого...»
Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на
Наддніпрянщині або на Гуцульщині.
Розмова тварин
На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за
старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю
мову гріх, і за це Бог карає.
В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують - худоба
говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти,
а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в
нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг
покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».
Подібне оповідання записане і на Київщині: «... захотілось ото йому послухати мови
волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, - нічого не
чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли,
лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш,
навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав,
каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни
ще далеко, чим він нас догодує до весни?...» Хазяїн все слухає та дивом
дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «...Єсть ще в його
ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде
годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита
взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре…»
В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що
тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову
тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік
здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.
Томас Штернберґ у праці «Діалекти і фолкльор» подав
таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила
голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від
здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми
маємо покинути свою господиню. Вона - стара скнара, і цієї ночі прийдуть
розбійники і вб'ють її, пограбувавши». - «Це буде добрий вчинок!» - відповів
кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли
грабіжники, пограбували і вбили».
В Англії є повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то
можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч
величальну пісню Різдву Христовому.
Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату
«навхрест» - хлібиною з хрестом зверху.
Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і
говорить:
- Хто йде?
- Біг!
- Що несе?
- Пиріг!
- Біг!
- Що несе?
- Пиріг!
Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин
хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, - як де
ведеться, - господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Йордані
крещающуся Тобі, Господи».
В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на «багату
кутю» - кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так
урочисто як на Свят-Вечір.
Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби - «щоб вовка не боялися!» Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв'язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».
О. Воропай.
«Звичаї нашого роду».