Побутовий мазохізм - дивне збочення наших жінок
Часто помічаю за деякими жінками дивне збочення - побутовий мазохізм. Хворобливе прагнення добровільно довести себе до страшенної втоми, а потім гордо демонструвати її довколишнім, як знамено.
Зіна Андріївна, наприклад, завжди миє підлогу в дивній, неприродній з погляду анатомії позі, сідницями догори, без швабри, попри хворі суглоби. Запитаєш: навіщо? Відповість: шваброю миють лише ледачі. А вона не така. Вона - потерпить. При цих словах на обличчі жінки промениться гордість: мовляв, оцініть мій подвиг і мою жертовність.
Світлана Василівна займає гарну посаду, й сміливо могла б собі дозволити відпочинок у будь-якій точці планети. Однак, після роботи за звичкою направляється з чоловіком полоти грядки. Там вони щороку вирощують картоплю, огірки, помідори і... радикуліт. Для чого їм цей мізерний врожай вкупі з хворою спиною? Ніхто не знає, і раціонально пояснити не може, проте в глибині душі Світлана Василівна вважає людей, які відмовилися від подібних дачних «радощів», пропащими ледарями-дармоїдами, а себе - працьовитою бджілкою.
Діловод Василина Петрівна вже більше як 30 років тягне на собі чоловіка-алкоголіка. Ні, звісно, алкоголіком він став не одразу. Спочатку був веселим любителем випити, потім - невдахою бізнесменом, який знімав стрес та вживав алкоголь через втому, й лише останніми роками переродився в класичного алкаша, який створює дружині борги й часом прикрашає її тіло синцями. Але Василина мужньо терпить, розповідаючи всім, хто її хоче слухати, про свої подвиги. Ореол мучениці здається їй поважним, романтичним й навіть вигідно виділяє з натовпу інших жінок.
Я навела лише декілька прикладів, хоча таких жінок - легіон. Страждає на карачках Зіна Андріївна, стогне на дачі Світлана Василівна, волочить на собі з кафе алкоголіка Василина Петрівна, забороняє користуватися памперсами, забезпечуючи молодятам безсонні ночі, свекруха Олена Сергіївна. Терпить нецікаву роботу з маленькою зарплатою фахівець Юля, тягне на собі сумки в тюрму до коханого, який написав їй за оголошенням в інтернеті продавчиня Марина.
Повітря довкола ніби просякнуте дурною, безглуздою жертовністю, мазохізмом та звичкою терпіти, які буквально вбивали в голову цілим поколінням жінок. Нескінченні казки про те, що терпіння - чеснота, страждання - обов'язкова й почесна частина життя справжньої жінки, й «не задовбался - не мати» - це дуже суттєва частина нашої культури, від якої нікуди не дітися.
Кому потрібні ці надривні, втомлені потуги, ці концентровані страждання й самокатування?
Чоловікам?
Дітям?
Колегам?
Та більшості з них буде тільки легше, якщо у мами з руки перестане рости ганчірка для підлоги, губка чи садові ножиці.
Скільки корисного могли б зробити такі побутові мазохісти, які підсвідомо, роками тримають себе в чорному тілі та не приходять до тями від втоми, які не бажають відпочивати чи відвідувати лікарів...
Їхню енергію б - та в корисне річище...
Але ж ні.
Ходять з прирослою до рук ганчіркою чи губкою, борються з пилом, нервують через плями на комоді...
А життя, між тим, протікає крізь їхні покручені втомою пальці, і тече воно, на жаль, лише в одному напрямку.
Дуже сподіваюся, що ця дурна й нікому не потрібна культура жіночого страждання скоро зникне назавжди...
За матеріалами Морени Морани