Принижуй і володарюй: за що жінки ненавидять одна одну
Наше
суспільство дуже слабо згуртоване - це відзначають усі соціологи. Боротися за
свої права у нас виходить дуже погано. Але тема жіночої солідарності - це
причина, напевне, найбільших насмішок. Наприклад, дуже часто чую такий «веселий»
жарт про жіночу дружбу: «Проти кого дружите, дівчатка?» І що справді сумно,
приводи для цього ми даємо самі. Справді. Подивіться, як ми поводимося в
соцмережах і в коментарях на жіночих сайтах. Ми сміливо принижуємо й ображаємо
інших жінок, безжально, зі знанням справи тиснемо на больові точки - нам вони
добре відомі, на них все життя тиснули наші мами, вчительки, сусідки й
подружки. Так довго і сильно тиснули, що ми або чутливість втратили, або вирішили,
якщо на мене тиснуть, то і я буду тиснути.
І ось це
жіноче домінування - жінок над жінками, мам над дочками, старших родичок або
начальниць над підлеглими - приймає часом такі потворні форми психологічного та
фізичного насильства, що стає нас, жінок, по-справжньому шкода.
Коли я читаю у чудових і успішних жінок у Фейсбуці, як їх били за розбиту чашку або висипану сіль, мені одразу згадується істерика моєї власної родички з приводу розбитої мною вази. Ніби це був кінець світу або смерть найдорожчої людини. Але ні. Це був всього лише шматок скла. І ось я сама вже у віці цієї родички, а один з дітей розбиває щось крихке, і у мене псується настрій - абсолютно проти моєї волі. Не тому, що мені шкода цю чашку чи салатницю. Просто, десь всередині, стискається пружина: я згадую «дорослу» реакцію на схожі події зі свого дитинства, і мені вартує великих зусиль, щоб це подолати та не відтворити з власною дитиною. Але від дітей нічого не приховаєш.
- Мамо! Ти що, засмутилася?
Так, я
засмутилася. Тому що лише в дорослому віці, прочитавши казку про Мумі-тролів,
я відкрила ту єдино правильну реакцію мами на розбите-зіпсоване-втрачене: «Мені
воно ніколи не подобалося!» Ще чудово було б при цьому засміятися. Це проганяє
неприємні спогади та небажані емоції. Ось так би покінчити з будь-яким проявом
жіночого домінування!
Але ми
продовжуємо сперечатися й сваритися в коментарях, влаштовувати дискусії не на
життя, а на смерть. Чому ж ми так одна одну ненавидимо?
Тому, що ми
не любимо себе. Чи не любимо себе - такими, які ми є. Вишукуємо в собі недоліки
та четвертуємо себе за них. Не прощаємо. Не приймаємо. Не можемо змиритися. Нам
здається чесним говорити про свої недоліки. Тому ми й не мовчимо, коли помічаємо
їх в інших. Краємо одна одну до скону. Без жалю та співчуття.
Вражає те,
що виправдати чоловіка нам чомусь легше, ніж жінку. Коли ми чуємо чи бачимо
принизливі меми та насмішки від «сильної статі», ми й самі іноді готові
посміятися над невдалою «слабкою статтю». Хоча тут теж маса запитань, і основне:
чому сильний кривдить слабкого? Хіба в цьому його сила?
Найстрашніше
в історіях насильства, особисто для мене те, що жінки, які постраждали від
чоловіків, не отримували підтримки від своїх рідних: мами, тітки чи сестри, які
звинувачували їх в тому, що вони «довели» чоловіків до таких дій. Це нагадує
мені випадок з моїми дітьми. Молодший син захотів в туалет, а там було зайнято.
Коли старша дочка вийшла й поступилася йому місцем, було вже пізно. І знаєте,
що він сказав:
- Ось до чого ТИ мене довела!
Нам було
смішно. Тому що це ж абсурд, правда? Але ще абсурдніше було б звинуватити й навіть
покарати самого потерпілого малюка.
Взагалі ця
роз'єднаність, коли кожна - сама за себе і проти всіх, дивує. Разом же легше.
Але у нас, як у прислів'ї: разом тільки батька бити добре виходить.
А спробуймо без злості розібратися, зрозуміти й прийняти себе - такими, які ми є.
А всі ми різні, кожна - особлива. Є заміжні й незаміжні. Ті, які роблять кар'єру і домогосподарки. Однодітні, багатодітні та бездітні жінки. Кількістю дітей же не вимірюється ні користь, ні щастя. Одним подобається займатися будинком, дітьми й пекти пироги, за кожної зручної нагоди. Що може бути краще від домашнього пирога та щасливих дітей? Напевно, лише щаслива мама.
А іноді, мама буває щаслива на улюбленій роботі. Їй добре вдається керувати, писати наукові праці або робити бухгалтерські звіти. Є жінки-лікарі та жінки-водії... І якщо вони не ведуть при цьому зразкове господарство, це ж не свідчить про те, що вони погані жінки, не такі, як треба, тому що «унітаз - обличчя господині».
Зовсім не
важливо, хто ми за професією, який у нас рівень доходу чи кількість дітей.
Важливо, що ми - жінки. Тож будьмо добрішими одна до одної, уважнішими. Любімося
за всі наші особливості, навіть за особливості характеру чи фізіології, навіть
за наші «критичні дні» і післяпологову депресію. Любити й вболівати
по-хорошому, продуктивно допомагати у важку хвилину, радіти успіхам, а не
вишукувати, що «не так», за що можна покритикувати та висміяти.
Будьмо добріші й кращі, адже
ми це вміємо.
_________________________________
Вас може зацікавити:
