Пані

Дитина - як губка. Вона не просто чує наші слова, вона ними дихає. Те, що для дорослого сказане через втому чи емоції, для дитини - фундамент уявлення про себе. І якщо цей фундамент побудовано на соромі, страху чи провині - не дивуйтесь, коли виросте дорослий, який не вірить у себе, постійно просить вибачення за власне існування та не вміє сказати «ні».   Ось 10 фраз, які залишають слід на все життя - не в серці, а глибше: в самооцінці:   1. «Подивись на інших - вони ж можуть!»   Порівняння вбивають віру в унікальність. Дитина починає вважати себе гіршою, дефективною. І навіть у дорослому віці вона буде орієнтуватися не на себе, а на чужі стандарти.   2. «Не вигадуй, нічого тебе не болить»   Це про знецінення власних відчуттів. Такі діти виростають дорослими, які ігнорують тривожні сигнали тіла, не звертаються по допомогу - бо навчилися, що їхній біль «не справжній».   3. «Замовкни, бо всі на тебе дивляться!»   ...

  І давно ти плануєш «почати з понеділка» ?    Рахувала вже, скільки разів обіцяла собі: «це точно останній шматок» ?    Якщо вага вперто показує ту саму цифру (чи навіть більшу), то проблема може бути не лише в калоріях. І навіть не в твоїй силі волі.   Ось 10 причин, чому твоє тіло не хоче відпускати зайве:   1. Ти їси «правильно» - але забагато   Авокадо, горішки, паста з нуту - все чудово, але калорії не зникають тільки тому, що їжа «корисна» .   2. Ти голодуєш - а тіло переходить у режим виживання   Твій організм не дурний. Якщо ти їси дві морквини та каву з повітрям - він вмикає аварійне живлення та накопичує про запас.   3. Твої гормони грають у власну гру   Інсулінорезистентність, проблеми зі щитоподібною чи підвищений кортизол можуть блокувати схуднення, навіть якщо ти харчуєшся «ідеально» .   4. Ти постійно в стресі   А отже, безперестанку перекушуєш, не висип...

    🧠 Модне слово «гештальт» давно гуляє інтернетом. Хтось його «закриває», хтось «не може відпустити», дехто навіть дарує у спадок, а інші просто кидаються ним направо й наліво - бо звучить розумно і психологічно прокачано.   Але якщо без понтів - що це взагалі таке, той гештальт? І чи справді його треба закривати?   1. Не шматки, а образ   Це як з дитячими пазлами: ще не всі фрагменти на місці, а мозок вже бачить ведмедика - і йому байдуже, ти цього хотіла чи ні. Бо він (мозок) - фанат завершеності. І якщо якийсь образ не склався, він добере його сам. Навіть якщо це образ твого минулого, який ти намагаєшся забути.   2. Мозок ненавидить невизначеність (а ти - його заручниця)   Залишили без відповіді? Не попрощалися? Не пояснили? Все, мозок розкрутив драму на три сезони. Бо для нього гірше за правду - лише тиша. І він обов’язково «домалює» сенс. Навіть якщо це буде повний треш.   3. Незавершене не зникає - вон...

  Колись ми сварилися в коментарях про політику. А тепер - про все.   Про те, хто що сказав. Як подивився. Про емоції, які «не на часі». Про мовчання, яке «вже підозріле» .   Люди більше не шукають сенсу. Вони шукають зачіпку.   Ми стали злими.   А точніше - виснаженими до межі.   А від виснаження - злиться навіть той, хто ніколи не підвищував голосу.   Іноді здається, що ми більше не чуємо одне одного. Ми тільки вловлюємо щось своє - страх, образу, втому - і кидаємо у відповідь. Навмання. На кого впаде.   Коли в людині накопичується надто багато болю - вона починає бити.   Не завжди фізично. Частіше - словом, тоном, байдужістю. І найболючіше - коли б’є не ворог, а той, хто був поряд.   Чому так?   Бо ми всі - в хронічному стресі.   Бо війна - не марафон і не спринт. Це біг без фінішу. А сил - все менше.   Бо ми втомилися боятися. І втомилися триматися. І не маємо д...

Не кожен, хто посміхається на порозі, приходить з добром. І не кожен, хто називає себе ріднею, залишає по собі тепло.   Бо будинок - це не просто дах над головою. Це - продовження душі. Місце, де можна мовчати без пояснень. Де важливе не обличчя, не статус, не роль - а дихання. Спокійне. У власному ритмі.   І якщо хтось збиває цей ритм - навіть зі словами «та ми ж родина» - то доводиться обирати: зберегти стосунки чи зберегти себе.   1. Тих, хто приходить з образою, а йде з вашою енергією   Є люди, які заходять тихо, з усмішкою. Але залишають по собі холод.   «Ти не ображайся, але я скажу, як є…» «Ти, звісно, тут господиня, але я зробила б по-іншому…»   І наче нічого не сталося. Але після них - апатія, втома й бажання закритися від світу.   Бо вони п’ють чай не з чашки, а з вашого настрою. Непомітно. Щоразу.   Тримати дистанцію - це не розрив. Це спосіб зберегти те, що ще можна зберегти.   2. Т...