Господиня. Неймовірна історія з життя одного кота

Кіт сидів у кухні навпроти незнайомої жінки та слухав. Вона, не дивлячись на нього, говорила тихим голосом:

- Ну, і що мені з тобою робити? Казала ж я мамі, що не треба було тебе брати... Ну і що мені робити тепер?

Коту було вже три роки, й він по інтонації голосу добре розумів, що говорить людина. Він знав, що цій жінці він не подобається, що він їй не потрібен, не дивлячись на те, що ззовні вона була дуже схожа на його господиню.

Те, що господиня померла, він знав. Тієї ночі він лежав в неї ногах та бачив, як її душа плавно піднялася до стелі й попливла у вікно, помахавши йому рукою.

Три дні він слухав, як нова господиня квартири проказувала йому одне й теж, що він їй не потрібен, що вона його скоро вижене на вулицю або комусь віддасть.

Він ходив кімнатами квартири, де з'явилися нові речі, і те, як вони пахли йому зовсім не подобалося. Намагався не потрапляти на очі людям, які з'являлися в його будинку.

В його будинку… Там де раніше було тепло й затишно раптом стало  холодно.

Одного дня кіт просто зник з квартири.

- Може так і краще, - полегшено зітхнула жінка, яка тепер жила в його квартирі.

Кіт пішов сам, не чекаючи, коли його виженуть чи кудись віднесуть, як не потрібну річ. Він тихо прослизнув у відчинені двері, коли з квартири, черговий раз щось виносили й вантажили.

Він довго йшов невідомими раніше стежками. Перелазив паркани й перебігав дороги. Він йшов від місця, де стало холодно, і де ніхто ні кого не любив.

У нього кидали каміння хлопчаки, він двічі звалювався з даху, але вперто йшов далі. Якомога далі від минулого життя.

Він зупинився лише тоді, коли зовсім виснажився й втомився. Хотілося їсти, в животі моторошно бурчало, нагадуючи коту, що він не їв вже три дні.

Кіт озирнувся. За стареньким парканом стояв невеликий дерев'яний будиночок. Здавалося, що в ньому ніхто не живе. Кіт понюхав повітря. Їжею не пахло. Зате від будинку повіяло теплом та спокоєм.

Кіт проліз крізь дірку в паркані й тихо прокрався до будинку. Ще здалеку він помітив відкрите вікно на горищі. Ось туди він й заліз.

Горище було завалене сіном. Пахло мишами. В кутку лежала стара ковдра. Кіт підійшов до ковдри та вперше відчув, що він удома, що він втомився й лапи гудуть. У животі знову забурчало, але кіт заплющив очі та заснув…

Він прокинувся від людського голосу. Кіт прокрався до відчиненого вікна горища й через щілину поглянув вниз.

У дворі він побачив дівчинку, яка з кимось розмовляла й при цьому щось викладала в залізну тарілку. Те, що це їжа кіт зрозумів одразу, в повітрі смачно пахло.

Кіт, як на полюванні, тихо спустився з горища й ховаючись в траві став підкрадатися до тарілки з їжею.

Він швидко підбіг до тарілки, схопив найбільший шматок та вчасно відскочив убік. З-за будинку вийшла дівчинка, а за нею, стежкою, біг рудий собака, слідом за яким шкутильгали двоє товстеньких цуценят.

- Ходімо, моя хороша, - ласкаво говорила дівчинка, - я тобі з малюками їсти принесла, ходімо.

І раптом кіт почув голос своєї господині. Ні, це був зовсім інший голос, але в голосі цієї дівчинки кіт почув те тепло й любов, яке він чув колись у себе вдома.

- Овва! - вигукнула дівчинка, - так у нас тут гості! Ти теж голодний, котику?

Виявилося, що кіт сидів майже поруч з тарілкою, йому не вистачило сил відбігти далеко. Він насторожено поглянув на дівчинку, доїв вкрадений шматок й повернувся до тарілки.

Дівчинка, помітивши, що кіт не тікає, поклала поруч з тарілкою ще шматочок.

- На, їж, - сказала вона спокійно, - дивлюся ти зовсім голодний. Потім дістала миску й налила трохи молока.

Кіт заспокоївся. З'їв те, що йому поклали й випив молоко. Потім  заліз на горище, де знову заснув на старій ковдрі. Він збагнув, що тепер він вдома.

Так він жив все літо. Й все літо дівчинка приходила та годувала його, руду Жучку та її щенят.

Кіт оклигав та змужнів. Тепер вони всі разом їли з однієї тарілки й кота це зовсім не бентежило. Тепер, це була його родина.

На горищі він навчився ловити мишей, і тепер, коли приходила дівчинка, він урочисто підносив їй мишку, як подяку за їжу. Вона сміялася й казала – «спасибі». Він дозволяв їй гладити себе, згадуючи те тепло, яке колись давно відчував від своєї господині.

А потім настала осінь. Ночі стали холоднішими. Кіт не знав що таке холод, а сніг бачив лише крізь вікно теплої квартири.

На дворі був кінець жовтня.

Цього разу дівчинка не прийшла, а приїхала на возі з дідусем.

Кіт напружено дивився з висоти горища на незнайому людину.

Дівчинка зайшла у двір, почала викладати їжу й на запах вискочили Жучка та підрослі цуценята.

- О! Так тут ціле сімейство, - засміявся дід.

- Так! - усміхнулася дівчинка, - зараз ще й кіт прийде.

Кіт не почув у голосі діда загрози й спустився вниз та неквапливо підійшов до тарілки, де вже трапезували Жучка з цуценятами.

- Іди, не бійся, - сказала дівчинка й погладила кота по спинці.

Він заспокоївся й почав їсти.

- Ну, що мої хороші, їдьмо додому, - сказав дід, - досить вам тут поневірятися. Він підхопив цуценят й поніс їх до воза.

Жучка побігла слідом. Кіт насторожився.

- Котику, ходімо, не бійся, ми поїдемо додому до дідуся, там вам всім буде добре, - сказала дівчинка коту.

Він уважно поглянув на неї. Цей голос знову нагадав йому господиню, яка колись підібрала його, ще маленького, на вулиці й принесла додому.

Дівчинка дбайливо взяла кота на руки й попрямувала до воза. Поклала його у великий кошик, вистелений теплою ганчіркою.

Кіт не пручався. Він закрив очі. Він знову повірив людині.

Тварини, мабуть, єдині істоти, які прощають нам все. І люблять нас, не дивлячись ні на що.