Пані

Світлина з facebook.com/IrenaKarpa     ВІДТІНКИ ПРАВДИ  (і про мову)   Я народилася в Совку.   Буває.   Як і всі мої ровесники, в дитинстві я гралася у «наших» і «німців». Дідові фуражка і пілотка (дід був підполковником зв’язкових військ), пластмасові пістолети й автомати.   Ляльок я не любила - лише іграшкових звірів. Дівчаче ім’я у війні мене теж не влаштовувало, тож якщо мого 4-річного друга звали Серьожа, я просила називати мене Саша. Нормальні імена для радянських солдатів.   Моя бабця Ліда пам’ятає Другу Світову 6-річною дівчинкою.   У їхній хаті на Київщині квартирувався водій німецького генерала. Якийсь там Отто, що сильно тужив за власними дітьми. Бабця пам’ятає його як добряка, що садив її до себе на коліна і старанно вимовляв її ім’я: «Лічка».   Ще Отто ділився найсмачнішим зі своїх пайків - цукерками і шоколадом. Їх моя бабця берегла і вішала на ялинку поряд із єдиною скляною кулькою - як найдорожче.   Невдовзі німці знялися з їхньог

  Гра «Знайди радість» з «Поліанни»   Книга Ел ео нор Портер « Поліанна » - класика світової дитячої літератури, а дівчинка Поліанна відома у всьому світі не менше, ніж хлопчик Том Соєр.   Мені завжди було цікаво, що в ній такого особливого й чому її так часто згадують, коли говорять про життєву стійкість й непробивний оптимізм.   І ось настав момент познайомитися з нею особисто.   Поліанна - дівчинка з провінційної Америки початку 20 століття, сирота, яка в ранньому віці втратила матір, а тепер ще й улюбленого батька, скромного священника. Вона переїжджає до єдиної родички - тітки Поллі, яка сприймає племінницю як тягар й погоджується взяти на виховання виключно з почуття обов'язку.   Однак дівчинка не сумує і йде напролом.    Вона не помічає тітчиного невдоволення (або вдає, що не помічає), багато базікає й все робить по-своєму, порушуючи всі можливі правила етикету, часто висловлює захоплення й дуже рідко плаче, згадуючи про свого улюбленого татка.

Цю історію дуже полюбляють психологи, тому вона часто зустрічається на різноманітних психологічних сайтах у вигляді притчі.  Та й взагалі, якщо пошукати в різних соцмережах, то можна зустріти безліч її інтерпретацій. Іноді навіть закрадається підозра, а чи було таке насправді? Аж надто все красиво.   Ви, напевно, чули цю історію. Але про всяк випадок таки нагадаю її сюжет.   Франц Кафка з подругою прогулювався якось парком та зустрів там заплакану дівчинку. Дитина ридала за свою втраченою лялькою. Письменник одразу запропонував пошукати згубу, однак, на жаль, їхні зусилля не увінчалися успіхом. Дівчинка вже приготувалася знову почати плакати, але Кафка запевнив її, що завтра лялька неодмінно повернеться й чекатиме на неї в парку.   Коли наступного дня дівчинка прийшла до парку, то ляльки там все ж не було. Натомість був Кафка, який тримав у руці записку. Він прочитав її дівчинці. Там було написано: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож, щоб подивитися світ. П

  Один сорокарічний чоловік, який ніколи не був одружений й не мав дітей, гуляв Берлінським парком та зустрів дівчинку, яка плакала, тому що втратила улюблену ляльку.    Вони довго й безрезультатно шукали ту ляльку.   Чоловік запропонував дівчинці зустрітися наступного дня, щоб знову шукати ляльку.   Вони шукали й наступного дня, але не знайшли, і тоді чоловік подарував дівчині записку «написану» лялькою, в якій йшлося: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож, щоб подивитися світ. Писатиму тобі про свої пригоди».   Так почалася історія, яка тривала до кінця життя Франца Кафки.   Кафка під час зустрічей з дівчинкою читав записки від ляльки, де описувалися пригоди й «ляльчина балаканина» .    Дівчинка була щаслива.   Одного дня Кафка приніс їй ляльку (яку купив заздалегідь), яка буцімто повернулася до Берліна.   «Але вона зовсім не схожа на мою ляльку», - засумувала дівчинка.   Кафка вручив їй ще один лист, в якому лялька написала: «Подор