10 думок Стівена Фрая про кохання, депресію та сенс життя

Стівен Фрай - актор, письменник, теле- і радіоведучий, кінодокументаліст, борець за громадянські права, просвітник, ерудит, людина-оркестр і національне надбання Великобританії.

 

Він сидів у в'язниці за шахрайство, зловживав кокаїном, здійснив мінімум дві підтверджені спроби самогубства, страждає біполярним емоційним розладом.

 

Про злети й падіння душі Фрай знає не з чуток.

 

10 думок Стівена Фрая про кохання, депресію та сенс життя:

 

1. 

Головне, в чому я хотів би бути впевненим, - що в нашому світі більше за талант, енергію, завзяття, цілеспрямованість... понад усе інше, цінується доброта. Що більше у світі доброти й життєрадісності, тим цей світ завжди кращий. А всі гучні слова - чесність, справедливість, істина - карлики в порівнянні з величчю доброти.

 

2. 

Облиште з'ясовувати, що спільного в успішних людей, погляньте краще, що об'єднує всіх неуспішних людей: вони весь час говорять лише про себе. «Мені треба зробити це, мені треба те...» - перші два слова зазвичай «мені треба». Тому їх ніхто й не любить, і тому вони ніколи не отримають те, що хочуть, через своє постійне «мені треба, я, мене, я, мій»...

Цікався довколишніми, використовуй очі, щоб дивитися на світ, а не на самого себе, й тоді ти станеш цікавим, і люди до тебе потягнуться. Вони тягнуться до тепла й привабливості, які випромінюють ті, хто щиро цікавиться іншими.

 

3. 

Багато разів я прикладав руку до грудей, щоб відчути, як під її тремтінням б'ється мотор серця, здіймаються легені, циркулює кров. У цих відчуттях мене вражав той факт, наскільки величезною силою я володію. Не магічною, а справжньою силою. Мати сили просто жити й чинити опір труднощам достатньо, але я відчував, що в мене є ще й сила творити, примножувати, радувати, розважати й видозмінювати.

 

4. 

Якось я мало не видав книгу в жанрі корисних порад. Вона називалася б «Стівен Фрай - про те, як стати щасливим: успіх гарантований!». Люди, які б купили її, виявили б, що вона складається з пустих сторінок, й лише на першій було б написано: «Припиніть себе жаліти - й ви будете щасливі». А решта сторінок були б призначені для малюнків або записів цікавих ідей, - ось яка це була б книжка, причому дуже крута була б книжка. 

 

Так і хочеться вигукнути: «О, як все просто!» Але ні, насправді припинити себе жаліти зовсім не просто, це дуже важко. Тому що нам завжди себе шкода, врешті-решт, вся Книга Буття саме про це.

 

5. 

Мені іноді допомагає, якщо я думаю про настрій та почуття, як про погоду. Ось кілька очевидних фактів: погода реальна, її неможливо змінити, просто забажавши, щоб вона змінилася. Якщо похмуро й падає дощ, значить, похмуро та падає дощ, і я цього не виправлю. Сутінки та дощ можуть тривати два тижні поспіль. Але колись знову вигляне сонце. Наблизити цей день я не можу, але сонце з'явиться, цей день обов'язково настане.

 

Так само й з настроєм. Хибно вважати, ніби наші почуття оманливі. Ні, вони цілком реальні. Депресія, тривога, апатія такі ж реальні, як погода, і такі ж нам непідвладні. І ніхто в цьому не винен. Але все минеться, неодмінно минеться. 

 

Як ми миримося з погодою, так само доводиться миритися й з тим, яким іноді здається життя. «Сьогодні огидний день», - констатуємо ми, й це цілком реалістичний підхід, який допомагає нам мати щось на кшталт уявної парасольки. «Гей-гей, тут дощ, я в цьому не винен і нічого не можу з цим вдіяти, треба просто перечекати. А завтра вже може виглянути сонечко, й тоді я свого точно не втрачу».

 

6.  

Дехто впевнений, ніби їхній самореалізації перешкоджають численні азійці в Англії, існування королівської сім'ї, інтенсивність дорожнього руху у них під вікнами, підступність профспілок, байдужі роботодавці, бездіяльність служб охорони здоров'я, комунізм, капіталізм, атеїзм, та що завгодно насправді, - за винятком лише їх власної марної й легковажної неспроможності взяти себе в руки.

 

7. 

У мене є теорія - чимала частина бід нашого дурного й захопливого світу виникає з того, що ми постійно просимо вибачення за те, за що перепрошувати абсолютно не потрібно. А ось те, за що варто просити вибачення, вважаємо не обов'язковим.

Мені слід просити вибачення за віроломство, зневагу, обман, жорстокість, відсутність доброти, марнославство й ницість, але не за спонукання, викликані моїми статевими органами, й вже тим більше не за сердечні пориви. Я можу жалкувати про ці пориви, гірко про них журитися, часом лаяти їх, клясти й посилати до бісової матері, але просити вибачення - ні, за умови, що вони нікому не завдають шкоди. Культура, яка вимагає, щоб люди просили вибачення за те, в чому вони не винні, - ось вам гарне визначення тиранії, як її розумію я.

 

8. 

Парадоксальним чином ненависть до себе - один з головних симптомів клінічного нарцисизму. Лише розповідаючи самому собі й усьому світові, як ми себе ненавидимо, ми забезпечуємо собі шквал похвали й проявів захоплення, якого, як ми вважаємо, заслуговуємо.

 

9. 

Ймовірно, зараз я щасливіший, ніж раніше, й все ж маю визнати, що проміняв би себе, такого, яким став, на те, щоб бути тим, вічно нещасним, нервовим, сором'язливим, здивованим й зневіреним 16-річним Стівеном. Роздратованим, тривожним, безглуздям, але живим. Тому що він вмів відчувати, а вміти відчувати - важливіше, ніж те, як себе почуваєш. Змертвіння душі - єдиний непростимий злочин, а якщо щастя на щось і здатне, то не на те, щоб замаскувати змертвіння душі.

 

10. 

Якщо вдуматися, у кохання немає мети - це і робить його настільки величним. Мета є у сексу, в розрядці або іноді в розмноженні, але кохання, як і будь-яке мистецтво, як казав Оскар Уайльд, марне. Саме марні речі роблять життя таким, що заслуговує на те, щоб жити, й водночас сповненим загроз: вино, кохання, мистецтво, краса. Без них життя безпечне, але не варте жодної метушні.