Оксанка (новела)

 - Оксанко, прокидайся! Вже вдруге будильник дзвонить, а ти все ніжишся… Та знаю-знаю, що вставати з теплого ліжечка не хочеться… але треба! Тобі ж, доню, до школи, неділя вже минула! Мама тобі яєчню підсмажила, з цибулькою. І грінки - з білого хліба, як ти і любиш. Поки будеш умиватися, то і вода в чайнику закипить. Чуєш? Чайник вже тихенько бурчить.

 

Шум дощу за вікном заколисував. Галина і сама була б рада ще трішечки поспати - їй то поспішати нікуди, та хто ж, як не вона, проведе доню до школи?

 

То ніби й близенько, але різне може статися: раптом якийсь собака підбіжить і перелякає Оксанку? Їх, отих безпритульних собак, стало багато. Люди з села виїжджають цілими родинами хто куди - роботи в селі давно нема. А з чого жити, коли нема роботи?.. І хтось ще дивується, що люди, як ті пташки, розлітаються по світу… Пів села їхнього працює по закордонах, може, й більше. А хто заробить трохи грошей, той спішить квартиру в місті купити. А хіба в те місто забереш собаку, який звик до своєї буди? Ото і бігають селом пси, покинуті своїми господарями напризволяще, - голодні й злі: гарчать недобре, можуть навіть укусити…

 

Чайник, нарешті, протяжно засвистів, і Галина, перервавши власні роздуми, рушила на кухню. Треба квапитися! Швидким рухом вона зняла чайник з газової плити і почала почергово заливати окріп в кожну з двох чашок, на дні яких лежали заздалегідь покладені нею пакетики чаю. Хай настоюється!

 

- Оксанко, ти вже вмилась? Молодець! А тепер сідай снідати. Ти ж знаєш, мама не відпустить тебе з дому, поки не поїси - он скільки в тебе нині уроків!

 

Секундна стрілка старенького настінного годинника нервово рухалася по колу, немов стараючись своїм цоканням потрапити в ритм дощу, який поступово сильнішав.

- Тепер таких годинників нема, - із сумом констатувала Галина. - Звісно, є інші, але не такі. І діти інші - теж гарні, але її Оксанка - найкраща! І мамі завжди допомагає, і в школі старається. Хай тільки виросте, стане вчителькою, такою, як Марія Василівна.

 

- Ну все, бачу, ти поснідала, - промовила Галина за якийсь час, - Правда ж, було смачно? Мама для своєї дівчинки, для своєї красуні, завжди постарається! А тепер пора одягатися.

 

…Галина відчинила вхідні двері. Різонуло холодним вітром і сирістю. Їй захотілося повернутися до теплої кімнати, але це раптове бажання вона негайно відігнала. Скоро почнеться перший урок, а її донечка не має права запізнюватися!

 

- Оксанко, бачиш, як добре, що у нас є така велика парасоля! Натискаєш кнопку на ручці - і вже не страшний жодний дощ! Не страшний! Не страшний! Не страшний!, - несподівано для себе Галина почала підспівувати на мотив веселої дитячої пісні.

 

- Не страшний… - вже не проспівала, а стиснутим голосом ледь пробубніла Галина. Її обличчя спохмурніло, а кутики губ почали сіпатися. - Страшно, Оксанко, було тій дівчині, яка заходила у кабінет з білими-білими стінами і великим, незвичної форми кріслом. Так, та дівчина сама попросила лікаря це зробити. Так, вона була дуже схожою на мене, з такими ж блакитними очима, але то була не я! Оксанко, ти не слухай, що кажуть люди, – то була не я! Люди, певно, щось наплутали: то ж було так давно – шість років тому. Та й ти в мене он яка велика – до першого класу ходиш! Ті люди щось наплутали! Не вір їм! – ледве не закричала Галина.

 

Ось і школа. Старенька, але гарно побілена будівля нагадала Галині безтурботні шкільні роки. Галині тільки 23, тож і спогади ще свіжі, яскраві. А ось і Марія Василівна, її перша вчителька, трохи постаріла, але така ж привітна і добра. Тепер Марія Василівна навчає і її донечку і зустрічає їх обох на шкільному порозі.

 

- Оксанко, ти йди до класу, а я ще поговорю з твоєю вчителькою, поки нема дзвінка на урок. Добрий день, Маріє Василівно! Як моя Оксанка, справляється?

- Вона в тебе розумниця, як і ти! – відповіла вчителька.

 

Марія Василівна вже багато прожила на цьому світі і навчилася приховувати свої емоції. Вона вже звикла. Навіть до такого… Як і звикли односельці, які кожного ранку бачать худорляву молоду жінку, що прямує з власної оселі в напрямку сільської школи. Вона немов веде когось, невидимого, за руку.

 

Невидимого людям, але не їй.

 

І тій жінці так пасує велика парасоля, блакитна - кольору її очей!

 

Автор: Володимир Присяжнюк