Казка про покликання

Художником він став просто тому, що після школи треба було кудись вступати. Він знав, що робота має приносити задоволення, а йому подобалося малювати - тож вибір було зроблено : він вступив до художнього училища.

 

До цього часу він вже знав, що зображення предметів називається натюрморт, природи - пейзаж, людей - портрет, і ще багато чого знав з області обраної професії. Тепер йому належало дізнатися ще більше. «Для того, щоб імпровізувати, спочатку треба навчитися грати за нотами, - сповістив на вступній лекції імпозантний викладач, відомий художник. - Тож приготуйтеся, починатимемо з азів».

 

Він почав вчитися «грати за нотами». Куб, куля, ваза... Світло, тінь, півтінь... Постановка руки, перспектива, композиція... Він дізнався дуже багато нового - як натягнути полотно й самому зварити ґрунт, як штучно зробити старим полотно та як добиватися найтонших колірних переходів... 

 

Викладачі його хвалили, а одного разу він навіть почув від свого наставника: «Ти художник від Бога!». «А хіба інші - не від Бога?», - думав він, хоча, ніде правди діти, було приємно.

 

Але ось веселі студентські роки залишилися позаду, і тепер у нього в кишені був диплом про художню освіту, він багато знав й ще більше вмів, він набрався знань і досвіду, і час було починати віддавати. Але... Щось у нього пішло не так.

 

Ні, не те щоб йому не творилося. І не те щоб професія перестала подобатися. Можливо, він просто подорослішав й побачив те, чого раніше не помічав. А відкрилося йому ось що: кругом вирувало життя, в якому мистецтво давно стало товаром, й мав успіх зовсім не обов'язково той, кому було що сказати світові - швидше той, хто вмів грамотно подати й продати власну творчість, опинитися в потрібний час, в потрібному місці, з потрібними людьми. Він, на жаль, так цього й не навчився. Він бачив, як його товариші метушаться, шукають себе й своє місце під сонцем, а деякі в цих метаннях «ламалися», топили відсутність попиту й невдоволення в алкоголі, втрачали орієнтири, деградували... Він знав: часто художники випереджали свою епоху, і їхні картини отримували визнання та хорошу ціну лише після смерті, але це розуміння не дуже втішало.

 

Він влаштувався на роботу, де добре платили, цілими днями розробляв дизайн всіляких буклетів, візиток, довідників, й навіть отримував від цього певне задоволення, а ось малював все менше й неохоче. Натхнення приходило все рідше й рідше. Робота, дім, телевізор, рутина... Його все частіше відвідувала думка: «Хіба в цьому моє покликання? Чи мріяв я про те, щоб прожити своє життя ось так, «пунктиром», мов це ескіз? Коли ж я почну писати власну картину життя? А якщо навіть й почну - чи зможу? А як же «художник від бога»?». Він розумів, що втрачає кваліфікацію, що перетворюється на зомбі, який день у день виконує набір певних дій, й це його напружувало.

 

Щоб не збожеволіти від цих думок, він почав вихідними ходити з мольбертом на вулицю де збиралися різні майстри, там влаштовувалися ряди всяких умільців. В'язані шалі, прикраси з бісеру, покривала з клаптиків, глиняні вироби та плетені кошики - чого тут тільки не було! І побратими-художники теж стояли зі своїми нетлінними полотнами, в чималих кількостях. І тут була конкуренція...

 

Але йому була байдужа конкуренція, йому хотілося просто творити... Він малював портрети на замовлення. Папір, олівець, десять хвилин - й портрет готовий. Нічого складного для професіонала - тут лише треба було вміти помічати деталі, дотримуватися пропорцій та трішки потішити замовника, так би мовити, прикрасити натуру. Він це робив вміло, його портрети людям подобалися. І схоже, і красиво, і краще, ніж в житті. Дякували йому часто й від душі.

 

Тепер жити стало якось веселіше, але він чітко розумів, що це «художництво» покликанням назвати було б якось... недоречно. Втім, все-таки краще, ніж нічого.

 

Одного разу він зробив черговий портрет, позувала йому немолода довгоноса пані, й довелося дуже постаратися, щоб «було красиво». Ніс, звісно, нікуди не дінеш, але було в її обличчі щось привабливе (чистота, чи що?), Ось на це він й зробив акцент. Вийшло непогано.

 

- Готово, - сказав він, простягаючи портрет жінці. Та довго його вивчала, а потім підняла на нього очі, й він навіть збентежився - до того проникливо вона на нього дивилася.

 

- Щось не так? - навіть перепитав він, гублячись від її погляду.

 

- У вас покликання, - сказала жінка. - Ви вмієте бачити нутро...

 

- Ага, око-рентген, - пожартував він.

 

- Ні, - похитала головою жінка. - Ви малюєте наче душу... Ось я дивлюся й розумію: насправді я така, як ви намалювали. А все, що зовні - це наносне. Ви мов верхній шар фарби зняли, а під ним - шедевр. І цей шедевр - я. Тепер я точно знаю! Дякую.

 

- Та, будь ласка, - зніяковіло пробурмотів він, приймаючи купюру - свою звичну таксу за портрет.

 

Пані була, що й казати, дивна. Треба ж, «душу малюєте»! Хоча хто його знає, що він там малював? Може, й душу... Адже у кожного є якийсь зовнішній шар, та незрима оболонка, яка налипає в процесі життя. А природою ж кожен був задуманий як шедевр, вже в цьому він як художник був просто переконаний!

 

Тепер його малярство наповнилося якимось новим змістом. Ні, нічого нового в технології він не змінив - ті ж папір та олівець, ті ж десять хвилин, просто він намагався «зняти верхній шар фарби», щоб з-під нього звільнився прихований «шедевр».

 

Здається, вдавалося. Йому дуже подобалося спостерігати за першою реакцією «натурників» - дуже цікаві обличчя були у людей.

 

Іноді йому траплялися такі «моделі», у яких душа була значно страшнішою, ніж «зовнішній шар», тоді він вишукував в ній якісь світлі плями й посилював їх. Завжди можна знайти світлі плями, якщо налаштувати на це зір. Принаймні, йому ще жодного разу не зустрічалася людина, в якій не було б зовсім нічого хорошого.

 

- Чуєш, братан! - якось звернувся до нього здоровань у чорній куртці. - Ти це... пам'ятаєш, чи ні ... тещу мою малював на минулих вихідних.

 

Тещу він пам'ятав, на стару ропуху схожа, її дочка - постаріє, щуром буде, і здоровань з ними був, точно. Йому тоді довелося напружити всю свою уяву, щоб перетворити жабу в щось прийнятне, побачити в ній хоч щось хороше.

 

- Ну? - обережно запитав він, не розуміючи, куди хилить здоровань.

 

- Так це... Змінилася вона. В кращу сторону. Як на портрет гляне - людиною стає. А так, між нами, скільки її знаю, жаба жабою ...

 

Художник мимоволі пирхнув: не помилився, значить, правильно побачив...

 

- Ну то я тебе запитати хотів: можеш її портрет олією намалювати? Щоб вже напевно! Закріпити ефект, так би мовити... Про ціну не турбуйся, не ображу!

 

- А чого ж не закріпити? Можна і й олією, і маслом, і в маринаді, і в «майонезі». Тільки олією не малюють, а пишуть.

- Так, так! Розпиши її в кращому вигляді, все оплачу за вищим розрядом!

 

Художнику стало весело. Мов «портрет Доріана Грея», тільки зі знаком плюс!

 

І якщо вже пропонують - чому б не спробувати?

 

Спробував. Написав. Теща залишилася задоволена, здоровань теж, а дружина його, ропухи дочка, зажадала, щоб її теж так увічнили. Позаздрила, напевно. Художник й тут постарався, натхнення на нього найшло - посилив сексуальну складову, м'якості додав, доброту душевну висвітлив... Не жінка вийшла - королева!

 

Мабуть, здоровань був людиною широкої душі й враженнями у своєму колі поділився. Замовлення посипалися один за іншим. Розголос пішов про художника, що його портрети позитивно впливають на життя: в сім'ях мир запанував, жіночки гарнішали, матері-одиначки заміж виходили, у чоловіків потенція покращувалася.

 

Тепер не було часу у вихідні ходити на вулиці малювати, та й контору свою він залишив без жодного жалю. Працював вдома у замовників, люди були багаті, платили щедро... Не бракувало ні на фарби, ні на полотна, ні на чорну ікру, навіть у будні. Квартиру продав, купив більшу, навіть з кімнатою під майстерню, ремонт гарний зробив.

 

Здавалося б, чого ще бажати? А його знову стали відвідувати думки: невже в цьому його покликання - малювати всяких «ропух» і «щурів», щосили намагаючись знайти в них хоч щось світле?

 

Ні, справа, звісно, гарна, і для світу корисна, але все ж таки, все ж таки... Не було у нього на душі спокою, начебто кликала вона його кудись, просила про щось, але ось про що? Не міг розчути.

 

Одного разу його нестримно потягнуло напитися. Ось так ось взяти - і в «драбадан», щоб «відрубатися» і нічого потім не пам'ятати. Думка його налякала: він добре знав, як швидко творчі люди добираються з цього лихого маршруту до самого дна, й зовсім не хотів повторити їхній шлях.

 

Треба було щось робити, і він зробив перше, що спало на думку: скасував всі свої замовлення, схопив мольберт та складаний стілець й подався малювати на вулицю. Одразу став гарячково працювати - робити начерки вулички, людей, парку, що через дорогу. Начебто полегшало, відпустило...

 

- Пробачте, ви портрети малюєте? Так, щоб одразу отримати, - запитали його. Він підняв очі - поруч жінка, молода, а очі стомлені, ніби виплакані. Напевно, помер у неї хтось, чи ще якесь горе...

 

- Малюю. Десять хвилин - і готово. Ви свій портрет хочете замовити?

- Ні. Дочці.

 

Тут він побачив доньку - закашлявся. Дитина років шести була схожа на інопланетянку: попри гарний теплий день, запакована в сірий комбінезон, й не збагнеш навіть, хлопчик чи дівчинка, на голові - цупка шапочка-ковпачок, на обличчі - прозора маска, а очі... Очі дідуся, який зазнав багато болю й готується померти. Смерть в них була, в цих очах, ось що він там виразно побачив.

 

Він не став нічого більше питати. Таких дітей він бачив по телевізору і знав, що у дитини, швидше за все, рак... імунітет на нулі - тому й маска, і що шансів на виживання - мінімум. Невідомо, чому й звідки він це знав, але от якось був переконаний. Досвідчене око художника, помічає всі деталі... Він кинув погляд на матір - так, так і є, вона знала. Внутрішньо вже готувалася. Напевно, й портрет захотіла, тому що останній. Щоб хоч пам'ять була...

 

- Сідай, принцесо, зараз я тебе малюватиму, - сказав він дівчинці-інопланетянці. - Тільки дивись мені не крутись, а то не вийде портрет.

 

Дівчинка навряд чи була здатна крутитися, вона й рухалася якось обережно, ніби боялася, що її тільце розсиплеться від необережного руху, розлетиться на дрібні осколки. Сіла, склала руки на колінах, поглянула на нього своїми мудрими очима й терпляче завмерла. Напевно, все дитинство по лікарнях, а там терпіння виробляється швидко, без нього не виживеш.

 

Він напружився, намагаючись розгледіти її душу, але щось заважало - чи то безформний комбінезон, чи то сльози на очах, чи розуміння, що старі методи тут не годяться, потрібне якесь принципово нове, особливе рішення. І воно знайшлося! 

 

Раптом подумалося: «А якою вона могла б бути, якби не хвороба? Не комбінезон безглуздий, а сукня, і не ковпак на лисій голівоньці, а бантики?».

 

Уява запрацювала, рука сама по собі стала щось накидувати на аркуші паперу, процес пішов.

 

На цей раз він працював не так, як зазвичай. Мізки в процесі точно не брали участі, вони відімкнулися, увімкнулось щось інше. Напевно, душа. 

Він малював душею, так, ніби цей портрет міг стати останнім не для дівчинки, а для нього. Наче це він мав померти від невиліковної хвороби, й часу залишалося зовсім мало, можливо, ті десять хвилин.

 

- Готово, - зірвав він аркуш паперу з мольберта. - Дивись, яка ти красуня!

 

Дочка й мама дивилися на портрет. Але це був не зовсім портрет і не зовсім «з натури». На ньому кучерява білява дівчина в літньому сарафані бігла з м'ячем біля річки. Під ногами трава і квіти, над головою - сонце і метелики, усмішка від вуха до вуха, і енергії - хоч відбавляй. І хоча портрет був намальований простим олівцем, чомусь здавалося, що він виконаний в кольорі, що трава - зелена, небо - блакитне, м'яч - помаранчевий, а сарафанчик - червоний в білий горошок.

 

- Я хіба така? - глухо долинуло з-під маски.

 

- Така-така, - запевнив її художник. - Тобто зараз, може, й не така, але скоро будеш. Це портрет з наступного літа. Один в один, точніший ніж фотографія.

 

Мама дівчинки закусила губу й дивилася кудись повз портрет. Мабуть, трималася з останніх сил.

 

- Дякую. Спасибі вам, - промовила вона, і голос її звучав так само глухо, ніби на ній теж була невидима маска. - Скільки я вам винна?

 

- Подарунок, - відмахнувся художник. - Як тебе звуть, принцесо?

 

- Аня...

 

Він поставив на портреті свій підпис і написав: «Аня». І ще дату - число сьогоднішнє, а рік наступний.

 

- Тримайте! Наступного літа я вас чекаю. Приходьте обов'язково!

 

Мама прибрала портрет в сумочку, поспішно схопила дитину і пішла геть. Її можна було зрозуміти - напевно, їй було дуже боляче, адже вона знала, що наступного літа не буде...

 

Зате він нічого такого не знав, не хотів знати! 

 

І він почав малювати нову картину - літо, вулиця, ось сидить він, а ось по алеї підходять двоє - щаслива усміхнена жінка й кучерява білява дівчинка з помаранчевим м'ячиком в руках. 

 

Він натхненно творив нову реальність, йому подобалося те, що виходить. Дуже реалістично виходило! І рік, рік написати треба було - наступний! Щоб диво знало, коли йому статися!

 

- Творите майбутнє? - з цікавістю запитав хтось, непомітно підійшовши з-за спини.

 

Він обернувся - там стояла сліпуча красуня, вся така, що й не знаєш, як її описати. Ангел, чи що? Лише ось ніс, мабуть, трішки задовгий ...

 

- Впізнали? - усміхнулася жінка-ангел. - Колись ви створили моє майбутнє. Тепер - майбутнє цієї дівчинки. Ви справжній Творець! Дякую…

 

- Та який я творець? - вирвалося у нього. - Так, художник-аматор, геній, який не відбувся... Казали, що у мене талант від бога, а я... Малюю трішки, дрібниці, все намагаюся збагнути, в чому моє покликання.

 

- А ви ще досі не зрозуміли? - підняла брови жінка. - Ви можете змінювати реальність. Чи для вас це не покликання?

 

- Я? Змінювати реальність? Та хіба це можливо?

 

- Чому ж ні? Для цього треба не так вже й багато! Любов до людей. Талант. Сила віри. Власне, все. І це у вас є. Погляньте на мене - адже з вас все почалося! Хто я була? І хто я тепер?

 

Вона підбадьорливо поклала йому руку на плече - мов крилом огорнула, усміхнулася і пішла.

 

- А хто ви тепер? - крикнув він їй услід.

 

- Янгол! - обернулася на ходу вона. - Дякую тобі, Творець!

 

...Його і зараз можна побачити на вулиці. 

 

Старенький мольберт, складний стільчик, валізка з художніми приладдям, велика парасоля...

 

До нього завжди черга, легенди про нього передаються з вуст в уста.

 

Кажуть, що він бачить в людині те, що заховано глибоко всередині, й може намалювати майбутнє. І не просто намалювати, а змінити його на краще.

 

Розповідають також, що він врятував чимало хворих дітей, перемістивши їх на малюнках в іншу реальність. У нього є учні, і деякі навіть перейняли його чарівний дар й теж можуть змінювати світ. 

 

Особливо виділяється серед них білява кучерява дівчинка років чотирнадцяти, вона вміє через картини знімати найсильніший біль, тому що відчуває чужий біль як власний. 

 

А він вчить і малює, творить...

 

Ніхто не знає його імені, всі називають його просто - Творець. Що ж, таке от у людини покликання...

 

За матеріалами Ельфійки