Ненормальні люди
А є «ненормальні»... З дитячим обличчям та розкосими очима, - чисто дитина, хоч дитині вже тридцять. І називали ж як дитину - Марічка. В селі Марічку любили й ніколи не кривдили. Знали, що вона лагідна. А міські приїжджали влітку й могли тітку-дівчинку штовхнути або прогнати. Просто так, щоб не заважала. Навіщо у веселій грі ненормальні? Навіщо вони взагалі потрібні?
Марічка все розуміла. Вона тихо відходила, винувато усміхаючись. Штовхнули, прогнали, то треба піти, це ж зрозуміло.
Всі купаються в річці, радіють, бризкаються; а тітка-дівчинка сяде неподалік на бережку й дивиться мовчки. Їй теж хочеться гратися, дуже хочеться. Але вона розуміє. І мовчки сидить скраєчку...
Ніхто не помітив, як один хлопчик пірнав, та от не виринув. А Марічка помітила. Вона побігла на коротких ніжках й стрибнула в воду. І дивом дістала міського хлопчика з дна річки. Поки всі верещали й кричали з переляку, Марічка плескала хлопчика по спині й перевертала. І він почав дихати! Він ожив! Прибігли дорослі, всі стали клопотатися, розтирати хлопчика, повели його до фельдшера. А про Марічку забули. До неї тільки племінниця підійшла і повела за руку додому. Вона любила свою тітку. Просто любила всім серцем, і все.
Такий от був випадок. А потім померла бабуся, мама Марічки. Бабуся боялась помирати; на кого ж вона залишить лагідну дочку? Але нічого не вдієш - померла від хвороби. А Марічка показувала товстим пальчиком на небо; там її мама! І усміхалася. Може, не розуміла?
Все вона розуміла. І померла слідом за мамою. Просто лягла й перестала їсти. Лежить й слабшає з кожним днем. А на всі вмовляння посміхається лагідно й каже: «я хочу до матусі! Мама мене чекає! Не плакай, витри сльози... кап-кап...».
Дівчинка обіймала слабку Марічку, просила залишитися, говорила, як любить її. А Марічка ласкаво промовляла, що йде по драбинці до мами…
І пішла по драбинці тихо. Ось і вся історія…
Навіщо ми приходимо на землю й у кого яке призначення - це таємниця. Одним відкривається сенс, іншим - ні. Одні приходять воювати й боротися, захищати або знання отримувати. Інші приходять вчити й лікувати. Треті - руйнувати. Четверті - вирощувати й будувати...
А «сонячні» приходять, щоб ми тут не повбивали один одного в турботі про загальне благо й щастя людства. Щоб витягнути тих, хто тоне, поки інші в запалі гри цього не помітили. А потім піти по драбинці назад додому - на небо. Звідки вони прийшли ненадовго до нас, до нормальних. І сиділи на бережку, дивилися за нами, скільки могли. Скільки вистачило сил...
За матеріалами Анни Кір’янової