Не образили, а образилася: допис, що протвережує
Вищий пілотаж психологічної зрілості - відповідальність за власні почуття.
Коли ж ми цього навчимося?
Не ти мене ображаєш, а я відчуваю образу, коли ти…
Не ти завдаєш мені болю, а я відчуваю біль, коли ти…
Не ти надаєш моєму життю сенс, а я шукаю/бачу сенс свого життя лише в тобі.
Не ти мене принижуєш, а… ну ви зрозуміли.
Начебто, яка різниця?
А насправді розуміння і визнання цього факту дозволяє зробити низку припущень, які суттєво полегшують життя:
Що біль і образа - це моє суб'єктивне, що далеко не всі в цій ситуації відчували б те саме.
А значить, просто зараз зі мною нічого страшного, очевидно, не відбувається, просто болем відгукується мій минулий досвід.
Що, мабуть, людина зайнята не заподіянням мені образи та болю, а просто щось робить або не робить з власних міркувань, людина просто живе собі, і може навіть й не здогадується, що мені щось і чомусь неприємно.
НАЙВАЖЛИВІШЕ!
Не треба чекати чи вимагати, коли хтось перестане мені завдавати болю чи образ, що саме Я можу припинити це: відійти на потрібну відстань, звернутися до психолога, якщо самотужки впоратися не вдається.
*****
Проблема в тому, що таке розуміння припиняє нашу гру в тирана та жертву, і нам доводиться ворушитися та приймати рішення, а звинувачувати було набагато простіше.
От кумедно, що й у відповідальності за почуття працює закон: якщо мені добре - це я молодець, а якщо ні - це ви винні.
Ми часто говоримо: «мене образили», «мені завдали болю», «мене звинуватили», «мене обділили», однак «мене полюбили», «мене ощасливили», «мені віддячили» (змусили відчути любов, щастя, вдячність) ми говоримо рідко або іронічно, а під певні схожі явища взагалі слів не підбереш.
Тому, що якщо відчувати любов, вдячність, щастя, інтерес - то це я сама, а ось як ображатись, відчувати біль, відчувати себе нікчемною - то це все вони винні.
*****
Коли я почала сама нести відповідальність за власні почуття, мене обурювали ті, хто цього не робив, а перекладав відповідальність на інших, у тому числі й на мене.
А потім я збагнула, що я сама відповідаю за те, за що беру на себе відповідальність.
Тобто, не вони на мене звалюють відповідальність за їхні почуття («ти мене ображаєш»), а я беру відповідальність за їхні почуття («ой, я тебе ображаю, я погана, вибач!»).
А це вже манія величі - вважати, що я керую почуттями інших дорослих розумних людей😏.
З того часу з мене в основному, як з гуски вода, і тепер перетирати, хто кого і як образив, грати в жертву і тирана або ходити винною/ощасливленою/всемогутньою/ущемленою мені нецікаво.
Це як до іншої кімнати увійти, а там зовсім небагатолюдно і спокійно. А я в ній ще не дуже вмію і не звикла. Вискакую з неї іноді щоб пошкодувати себе, але досвід виходу з неї неоціненний... Доводиться скидати напругу, писати для тих, кому розбиратися не ліньки, а ось звинувачувати й бути ображеними чи винними вже набридло.
Хоча комусь ця справа і за 100 років не може набриднути.
Ціную їхню захопленість процесом, проте мене на таку справу надовго не вистачило😁.
