Суперництво - ознака нездорової самооцінки

Софі Лорен та Джейн Менсфілд

Зовсім недавно в мережі натрапила на оголошення про конкурс між маленькими модельками місцевої модельної школи...

 

Поки я розглядала цих красивих дівчаток, з жагою перемоги в очах, я збагнула… 

 

А навіщо?!

 

Ми виросли в постійній оцінці наших дій - «погана», «хороша», «а ця краща», «а ось тут ти не дотягуєш», а тут «недостатньо добре».

 

Це в'їлося в нас намертво. Й ми точно так само тепер робимо з власними дітьми.

 

Навіщо мамам цих дівчаток статус «переможниці»? 

 

Щоб хвалитися своєю дитиною в соціальних мережах? 

 

Дивіться як круто, що ми всіх перемогли?

 

Але хіба дитина до цього була поганою? 

 

Настільки поганою, що нею  навіть не можна було хвалитися перед іншими?

 

Ви лише вдумайтеся, як це страшно насправді.

 

Мама потребує певного статусу, щоб їй не соромно було похвалитися власною дитиною перед стороннім людьми. Наче її дитина не заслуговує любові та захоплення просто так.

 

Напевно, я пришелепкувата мамаша. Але я дуже не люблю різноманітні конкурси, змагання за першість, тому що це завжди стрес. Діти переживають, хвилюються... Мені завжди дуже боляче на це дивитися. 

 

Мені байдуже які у моєї дитини оцінки та яке місце зайняте. Справді, байдуже. 

 

Звісно, я хвалюся її досягненнями. Але я хвалюся нею навіть тоді, коли досягнень немає! Просто я вважаю її безумовно прекрасною. Я дивлюся на неї й мені здається, що вона й так краща за всіх)) Без жодних статусів та регалій)

 

А тепер погляньмо на нас, дорослих

 

Ми весь час з кимось змагаємося, беремо участь в конкурсах, якихось суперечках... Ну одна справа, коли конкурс з грошовою премією - це ще можна якось пояснити. Але якщо конкурс просто «хто кращий»? Ми беремо участь у цьому, щоб що?...

 

Розумієте, що це означає насправді?

 

Це означає, що нам, в першу чергу, потрібно довести щось самим собі. Ми не можемо любити себе й поважати без якихось досягнень. Ми себе вважаємо негідними.

 

Ось так ніби читаєш це й нічого страшного. Але якщо вдуматися - які ж ми покалічені насправді! Які нецілісні.

***

Моя подруга кілька років тому розлучилася. Рішення було спільне, і начебто ні в кого жодних травм не залишилося. Але її колишній чоловік швидше знайшов собі пару. І ось моя подружка почала доводити, що вона КРАЩА, ніж його нова. Стежила за нею в соцмережах й намагалася все зробити, як вона, але КРАЩЕ. Більше, швидше, сильніше, якісніше.

 

Так, мабуть, тривало б й до сьогодні... 

 

Якби я не сказала одного разу: «А ти розумієш, що ти просто доводиш сама собі, що ти не гірша ніж вона? Або він. Але те, що твій колишній знайшов собі пару швидше зовсім не означає те, що ти гірша. Ти й так прекрасна, ти гідна кохання. Тобі не треба бути кращою за когось. А якщо ту енергію, яку ти витрачаєш на суперництво, ти витрачатимеш на себе й пошук своєї людини, то так швидше досягнеш бажаного».

 

Так і вийшло. Зараз вона щаслива і кохана.

 

***

 

Те ж саме можна сказати й про випадки, коли хочеться про когось негатив писати чи розповідати.  

 

Звідки береться це бажання?  

 

Поміркуймо логічно.

 

Доволі часто спостерігаю негативні коментарі чи повідомлення під власними дописами. Мене це справді дуже дивує. 

 

Якщо мені щось не подобається, я проходжу далі. Не звертаю на це уваги.

 

Якщо це надважливі питання, які можуть вплинути на моє життя чи теми, які суперечать моїм цінностям, і я можу особисто щось змінити, - тоді я особисто щось роблю, поза віртуальним світом, а не пишу гнівні чи емоційні коментарі в соціальних мережах.

 

А люди приходять на мою територію, користується моїм ресурсом, й замість вдячності висловлюють претензії.

Уявіть, що ви сидите вдома, до вас стукає незнайома особа й каже: «дайте мені шматочок хліба, бо я дуже голодна». Ви берете тарілочку, кладете на неї хліб, може навіть шматочок ковбаски, даєте людині, вона їсть, а потім замість спасибі говорить вам: «чому ви так мало поклали на тарілку, щось у вас тарілка така негарна, та й взагалі ремонт у квартирі потрібно зробити, і пилу у вас багато...»

 

Можливо вас це здивує, але те, що не підходить вам має право на існування, а комусь навіть подобається та робить щасливим!

 

А якщо у нас з вами різні цінності чи смаки - ви маєте право й можливість мене не читати.

Але чомусь декого турбує те, як та що пишу я? 

 

Можливо, тому, що хтось хотів би робити те ж саме, але не може? 

 

Можливо хтось сам собі не подобається? 

 

Чи вважає себе не достатньо гідним? 

 

Тому комусь дуже потрібно написати мені гидоту? Щоб що…?

 

Вся конкурентність, всі бажання зобразити когось гіршим, залишити позаду, знецінити, облити брудом й так далі - зростають з нелюбові до себе. 

З бажання довести щось самому собі. 

Виправдати себе. 

Знайти привід полюбити себе. 

Поважну причину для доброго ставлення до себе.

Поміркуйте над цим.

 

Якщо вам раптом хочеться знецінити чиюсь роботу, когось «опустити», комусь втерти носа й так далі, подумайте про те, що ж такого з вами сталося, що у вас є в цьому потреба.

 

Ставтеся до себе дбайливіше.

 

Ви прекрасні.

 

Ви гідні.

 

Вам не треба бути кращим за когось.

 

Вам не треба нічого нікому доводити.

 

Просто обійміть себе? хоча б подумки). І витратьте енергію не на суперництво, а на те, що принесе радість вам або тим, кого ви любите.

 

*Світлина на початку тексту розміщена виключно для привернення уваги🙃