Від ідеалу до реальності: як прийняти себе такою, як є
Ми народилися, щоб бути реальними, а не ідеальними
Ідеальних немає. Нас виховують неідеальні батьки, потім ми зустрічаємо неідеальних партнерів, а згодом - виховуємо неідеальних дітей.
Здавалося б, всім відома істина, але за фактом живемо ми так, наче ідеальність зустрічається на кожному кроці, але чомусь не з нами. До неї треба прагнути, за нею треба гнатися і відчувати себе жалюгідною нікчемою, якщо її не досягнула або, не дай Боже, навіть не намагаєшся досягти.
Хіба вам не видавали таку інструкцію при народженні?
Зовні батьки завжди декларують, що люблять своїх дітей просто так, подружжя теж присягає про те, що «і в горі, і в радості..». Але в цій ідилії завжди є брехня, тому що бездоганність завжди обманлива за своєю суттю.
Прагнучи до досконалості, того «як треба» і як «було б добре» ми заганяємо власних дітей шаленим ритмом життя. А за помилки та за недостатні зусилля, позбавляємо їх любові й абсолютно не дослухаємося до того, чого вони хочуть, і чому так сталося.
Останнім часом у багатьох статтях та книгах з психології зустрічається фраза - не важливо, що ти думаєш - важливо, лише те, що ти робиш.
Нічого собі. Ви серйозно?
Важлива лише погана оцінка, а те, чому вона отримана, і що переживає дитина і, чого хоче далі - це все не важливо ?!
Особисто я переконана в іншому:
Важливо і те і інше!
Чи справді ми любимо своїх дітей, лаючи їх за погані оцінки й змушуючи вчитися краще лише тому, що добре вчитися «треба» і «правильно»? А ще красиво з боку або ми любимо своє уявлення про них ідеальних?
Думаю, кожен або принаймні багато хто, зможе відшукати у своїх батьківських стосунках «теми», де ідея «чому ти не зробив краще» якимось чином спливала.
Коли ми стаємо дорослими й вступаємо в романтичні взаємини, буває, що партнер починає принижувати нас, кажучи нам, у чому ми «не дотягуємо». І наш минулий досвід визначає те, як ми реагуємо на такі витівки партнера. Відчуваємо ми вину за те, що ми не такі, якими б нас хотіли бачити наші кохані? І якщо так, то чи схоже це на те, як в дитинстві ми змушені були заслуговувати любов?
Ще з дитинства, всередині нас ніби з'являється маленький та злий чоловічок, який не шкодує й не береже нас. Він тикає своєю злою паличкою в наші вади, і регулярно нагадує про нашу нікчемність.
А партнер мов озвучує те, що вже й так звучало всередині.
Тільки в цей момент варто замислитися - коли нас зачіпають ці слова, ми справді говоримо зі своїм реальним партнером чи ... з тим критиком всередині нас?
А якщо бути більш точною, то з тими, хто його туди посадив? ... Нашими татами, мамами, бабусями, дідусями ... тими, для кого ми так марно намагалися стати ідеальними, щоб нарешті заслужити любов.
Якби світ був ідеальним, то любов, мабуть, можна було б заслужити як нагороду. Але в реальності це не так. Вона просто є. Чи ні?
І все що нам залишається, це дбайливо огорнути теплим шарфом свої недоліки, поцілувати шрами на своєму серці й, осмілівши, заглянути просто в чорну діру власного страху, відчаю, й самотності ... щоб не заслуговувати нічого більше. А просто бути…
За матеріалами психологині Олени Савенко