Життя заради інших: що таке синдром рятівника і до чого він доводить?
«Дбаю про інших більше, ніж про себе», «Як я можу пройти повз?», «Хто, якщо не я?»…
Безкорисна допомога людям - це добре. Але іноді вона стає загрозою і для того, хто допомагає, і для його оточення.
Що таке синдром рятівника, чому він з'являється і до яких наслідків може призвести.
Що таке синдром рятівника?
Синдром рятівника - це комплекс психічних та емоційних реакцій, характерний тип поведінки, у якому людина регулярно надає довколишнім безкорисну допомогу, найчастіше на шкоду власним інтересам і потребам.
Вперше це поняття ще у 60-х роках минулого століття ввів у психологію Стівен Карпман - психіатр, психотерапевт та доктор медицини Каліфорнійського університету США.
Доктор Карпман зазначив, що в аб'юзивних стосунках учасники відіграють 3 ключові ролі: агресор, жертва та рятівник.
Як працює трикутник Карпмана:
Агресор виявляє домінантну поведінку, намагається контролювати партнера та маніпулювати ним для задоволення власних психологічних та інших потреб. Застосовує різні форми насильства (психологічне, економічне, фізичне, сексуальне).
Жертва займає пасивну позицію, зазнає аб'юзивної поведінки з боку агресора. При цьому не бере на себе відповідальність за власне життя і ситуацію, яка склалася, перебуває в психологічній залежності від агресора.
Рятівник приходить на допомогу жертві та бере відповідальність за неї на себе. При цьому найчастіше він діє без запиту, за власним бажанням: надає жертві послуги, хоча вона цього не просить. Може виявляти надмірний контроль, гіперопіку, виправдовуючи таку поведінку необхідністю допомоги.
При цьому трикутник Карпмана динамічний, усередині нього партнери можуть мінятися місцями. Жертва позбувається агресора за допомогою рятівника, але сама може перетворитися на агресора стосовно свого рятівника й зловживати його допомогою. Агресором може стати й рятівник: якщо йому здається, що для безпеки жертви треба виявляти домінантну поведінку, вдаватися до обмежень, маніпуляцій та насильства.
Сама модель трикутника Карпмана - спірна, вона не підтверджена експериментами, про неї досі дискутують.
Але синдром рятівника як характерний тип поведінки увійшов у світову практику роботи психологів і психотерапевтів.
Як проявляється синдром рятівника?
Головна особливість людини із синдромом рятівника - прихована мотивація.
На відміну від людини, яка хоче просто безкорисно допомогти, рятівник робить це, щоб задовольнити хворобливі психологічні потреби: відчути себе потрібним та значущим, отримати сильний емоційний відгук, подяку та увагу.
І задля цих потреб рятівник навіть готовий жертвувати особистим добробутом.
4 основні ознаки синдрому рятівника:
1. Допомога без прохання
Рятівник допомагає не просто безкорисно, а непрохано. Він сам пропонує допомогу і може бути в цьому дуже наполегливим.
«Я розумію, тобі так тяжко, я сама була у такій ситуації. Зараз я поясню тобі, що треба робити! Я знаю, як треба! Моя порада тобі дуже згодиться, слухай уважно».
«Я бачу твої муки! Дозволь допомогти, мені зовсім не складно!».
«Давай я дам грошей, бо тобі ж це реально потрібно!».
«Дай мені допомогти, я все зроблю. І не сперечайся зі мною!».
Рятівник сам обирає свою жертву й завдає/причиняє їй добро.
2. Гіперопіка
Якщо рятівнику дозволяють надавати допомогу та підтримку, він починає «зловживати довірою» - зрозуміло, «у благих цілях».
Намагається повністю зняти відповідальність із жертви та звалити її на себе.
«Я краще знаю! Давай я все сама зроблю».
Виявляє гіперопікувальну поведінку, може бути агресивним у спробі «допомогти» жертві.
«Тепер ми будемо робити тільки так! Я тебе швидко на ноги поставлю!».
«Не сперечайся зі мною! Я ж тобі допомагаю!».
«Роби усе, що я кажу, не зли мене!».
Нав'язує додаткову допомогу.
«Я хочу тобі допомогти?», «Я все краще зроблю!», «До речі, в тебе тут неправильно»…
3. Самопожертва
Важлива ознака синдрому рятівника - не просто допомога довколишнім, а жертовність.
Для рятівника дуже важливою є ціна, яку він платить за порятунок жертви. Він прагне відчути себе важливим і потрібним, потай розраховує на подяку, похвалу, любов. Тому для нього важливо, щоб його жертва була вагомою.
Пропонує допомогу, навіть якщо на неї немає ресурсів.
«Я допоможу!». «Я зроблю!». «Мені не складно!».
Рятівнику байдуже, що йому доведеться віддати останні гроші, витратити цінний час чи не встигнути зробити особисті справи.
Він прагне допомогти, навіть якщо дії йдуть всупереч власним потребам та бажанням.
«Я мушу!». «А хто, якщо не я!»
4. Образа та роздратування на довколишніх
Рятівник рідко про це говорить, але він вважає що: його недостатньо цінують, йому вдячні не так сильно, як повинні. Адже він стільки жертвує!
Через це він може мовчки ображатися на жертв своєї допомоги, відчувати до них роздратування, негативні думки.
«А могли б і зробити так, як я кажу!», «Я ж стільки для них роблю!».
«Я на нього витратила кращі роки свого життя, у всьому собі відмовляла!».
«Я віддав їй усе, що міг, і навіть більше! А вона не цінує».
Але при цьому рятівник продовжує допомагати: він чекає, що його старання в майбутньому точно оцінять за заслугами.
«Ну ось після такої допомоги вони точно зрозуміють, наскільки я потрібна!
Чому з'являється синдром рятівника?
За даними фахівців, які вивчають цей феномен, синдром рятівника зазвичай формується ще в ранньому дитинстві на фоні кількох чинників.
Дисфункційна сім'я
Рятівниками у дорослому житті часто стають діти з дисфункційних сімей з аб'юзивними методиками виховання та поведінки.
Насамперед - це надмірно суворі та емоційно холодні батьки, які не подарували дитині відчуття безумовної любові. Батьківську увагу, ласку і добре ставлення треба було чимось заслуговувати: гарними оцінками, чемною поведінкою, допомогою по дому.
Дитина звикла до того, що любов треба заслуговувати, і в дорослому житті займається саме цим.
Ризик синдрому рятівника високий і в тих дітей, кому доводилося брати на себе батьківські обов'язки: піклуватися про маму, тата, інших членів сім'ї. Найчастіше це відбувається у сім'ях із залежними батьками.
Дитина отримує позитивне підкріплення: «Якщо я знову візьму на себе роль дорослого, батьки мене похвалять, скажуть приємні слова про те, який я незамінний і добрий, будуть ставити мене як приклад!»
Травмувальний досвід
Ознаки синдрому рятівника можуть виявлятися і в людей, які пережили аб'юзивні стосунки, психологічне чи фізичне насильство у дитинстві, чи у дорослому житті.
У цьому випадку людина нав'язує свою допомогу у спробі «відновити справедливість» та «переграти ситуацію».
«Мені свого часу не допомогли… Але тепер я буду супергероєм, про якого я так мріяла у минулому!».
Колективне заохочення
Це не основний, але посилювальний фактор.
Альтруїзм - соціально схвалена поведінка. Масова культура формує стереотип про те, що жертвування власними інтересами заради інших - це шляхетне та почесне заняття, один із найважливіших показників людяності.
З самого дитинства у мультфільмах та кіно, у книгах та серіалах ми бачимо образи героїв, які самовіддано приходять на допомогу довколишнім, відмовляються від власних потреб заради довколишніх: діляться останнім, допомагають безплатно, жертвують життям. І їх за це люблять, поважають, звеличують.
Такий вплив соціуму ідеально поєднується з синдромом рятівника: людина знаходить підтвердження правильності своїх потреб не лише в особистих відчуттях, а й у думці суспільства. Це утверджує деструктивну модель поведінки.
Психічні розлади
Синдром рятівника як модель поведінки може бути симптомом психічних розладів. Наприклад, це характерно для осіб з невротичними порушеннями: підвищеною тривожністю, болючим перфекціонізмом, потягом до гіперконтролю.
Наслідки синдрому рятівника
Самовідданість і безкорисливість мають гарний вигляд у кіно та книжках. Але в житті потреба жертвувати собою заради інтересів довколишніх провокує небезпечні наслідки - і не дає рятівникові належної віддачі, ніколи повністю не закриває його потреби у любові та прийнятті, вдячності та увазі.
Вигорання
Людина із синдромом рятівника надає безкорисливу допомогу на регулярній основі.
Рятування родичів, друзів, колег та просто незнайомців стає способом життя.
В результаті рятівник часто потрапляє в ситуації, коли йому потрібна допомога:
недосипає чи недоїдає, ігнорує природні потреби;
не звертається вчасно до лікаря, економить на особистому здоров'ї;
відчуває брак вільного часу;
не має достатньо грошей або влазить у борги;
відчуває постійну фонову втому.
Так синдром рятівника спричиняє вигоряння: емоційне чи навіть фізичне виснаження.
Щобільше, ця модель поведінки стимулює підвищене навантаження на нервову систему. І на тлі регулярного вироблення «гормонів стресу» - адреналіну, норадреналіну, кортизолу - розвиваються психосоматичні захворювання.
Життя на паузі
Багато людей із синдромом рятівника відчувають, що їхнє власне життя ніби «стоїть на паузі»: потреби не задовольняються, бажання не здійснюються, плани постійно руйнуються, цілі не досягаються. Людина постійно віддає довколишнім особисті ресурси, і на власний розвиток їх не залишається.
«Ось зараз зроблю це, допоможу всім, вирішу всі проблеми, і як заживу!.. Залишилося трохи потерпіти, почекати.»
Але жертви, які вимагають самовідданого порятунку, все ніяк не закінчуються, і людина роками живе з почуттям глибокої внутрішньої незадоволеності.
«Чому життя таке несправедливе?! Довколишні живуть повноцінним життям, а я не почуваюся щасливою людиною і ніби не живу зовсім…».
Результат - депресивні розлади, високий ризик розвитку алкоголізму, наркоманії та нехімічних залежностей як спроба заповнити дефіцит яскравих відчуттів та позитивних емоцій.
Курс на нездорові стосунки
Людині із синдромом рятівника важливо, щоб її допомога була оцінена найвищим чином. Вона очікує як мінімум глибокої емоційної прихильності, любові, яскраво вираженого визнання довколишніх, регулярних подяк та вдячності.
А найбільше рятівнику хочеться взаємності: щоб довколишні жертвували заради нього, так само як і він заради них. Але це зазвичай не так не працює.
Довколишні звикають до особливостей поведінки рятівника і припиняють забезпечувати йому глибоку емоційну віддачу. Сприймають дії рятівника як належне та не мають наміру розщедрюватися на подяки.
«Адже ти сама запропонувала допомогу! Ніхто тебе не просив».
На додаток, люди із синдромом рятівника схильні обирати для допомоги канонічних «жертв»: інфантильних особистостей, які не хочуть приймати відповідальність за своє життя та із задоволенням перекладають її на плечі рятівника. Так жертва поступово стає агресором-маніпулятором, починає стабільно користуватися послугами рятівника та не дозволяє йому «злізти з гачка».
«А чому ти відмовляєшся? Ти ж завжди мені допомагала! Я на тебе розраховувала, а ти просто руйнуєш довіру, підставляєш мене… Що мені тепер робити? Це ти вина у ситуації, що склалася!».
Результат - глибока мовчазна образа на довколишніх, часті сварки та розриви зв'язків.
А ще аб'юзивні співзалежні стосунки, де жертва та рятівник посилюють проблеми один одного: жертва стає все більш інфантильною та безпорадною, а рятівник все більш самовідданим та жертовним. Ставки зростають.
Часто можна побачити таку модель стосунків у сім'ях із залежністю. Один партнер страждає від алкоголізму чи наркоманії, а другий переносить на себе всю відповідальність за його здоров'я та життя, тим самим посилюючи інфантилізм та заохочуючи залежну поведінку.
А ви стикалися із синдромом рятувальника у себе чи довколишніх? Поділіться своїм досвідом у коментарях!