«Сама винна»: чому наше суспільство любить звинувачувати жертв
«Вона сама винна».
«А треба було головою думати».
«На що вона взагалі розраховувала?»
Ці слова - як лезо. Вони розтинають не лише серце, а й останню надію. Коли людина пережила біль, страх, приниження - а їй кидають в спину звинувачення.
Не підтримку, не співчуття, а холодний вирок: «Сама винна!».
Чому ми так часто стаємо суддями для тих, хто вже постраждав?
Що змушує нас перекладати провину з агресора на жертву?
І чи можемо ми зупинити це замкнене коло?
Віктимблеймінг: як працює звинувачення жертви
Віктимблеймінг (victim blaming) - це коли відповідальність за зло перекладають на того, хто постраждав.
Віктимблеймінг можна почути скрізь - у побутових розмовах, у коментарях соцмереж, у заголовках новин.
«Навіщо вона так вдяглася?»
«Чому пішла на конфлікт?»
«Як можна було так довіряти?»
У кожній з цих фраз звучить підтекст: «Сама винна!».
А найстрашніше - що ці слова чують ті, кому й так болить. Люди, які потребують підтримки, отримують ще один удар - цього разу словом.
Віктимблеймінг - це не лише про насильство
Це будь-яка ситуація, де людину карають не за вчинок, а за те, що з нею сталося.
Приклади:
Потрапила в аварію - «треба було дивитися на дорогу».
Захворіла - «сама винна, не берегла себе».
Обдурили - «ну хто ж зараз так довіряє людям?».
Чому ми це робимо: глибші причини
1. Ілюзія справедливого світу
Ми хочемо вірити, що світ чесний. Що з хорошими людьми - хороше, а з поганими - погане. І коли хтось страждає, наш розум відмовляється прийняти хаос. Ми шукаємо пояснення, яке поверне контроль. І часто це пояснення звучить як: «Вона сама винна. Зі мною такого не трапиться, бо я не така».
2. Страх перед хаосом
Нещастя інших нагадує, що ми теж вразливі. Що будь-якої миті наш світ може розсипатись. Щоб не злякатися цього, ми дистанціюємося: «Це сталося через її помилки. Я б так не зробила». Так ми ховаємося від власного страху, але ранимо інших.
3. Сила стереотипів
Суспільство малює образ «правильної жертви»: скромна, тиха, без емоцій. І якщо людина не вписується в ці рамки - їй не вірять. Якщо жінка вдягнена яскраво - сама спровокувала. Якщо чоловік став жертвою - «який же він тоді чоловік». Якщо хтось плаче або злий - «перебільшує». Ми судимо не факт, а поведінку. І цим заплющуємо очі на чужий біль.
4. Покора сильному
Часто люди стають на бік агресора. Несвідомо. Бо сила приваблює. Бо простіше бути поруч з владою, ніж з правдою. Підтримуючи сильнішого, людина відчуває безпеку - навіть якщо ціною стає чужий біль.
Чим це шкодить
Віктимблеймінг не просто додає болю - він консервує насильство.
Зміщується фокус. Замість питати «чому він так зробив?», суспільство питає «що вона зробила не так?».
Жертви мовчать. Бо бояться осуду більше, ніж спогадів.
Агресія нормалізується. Якщо винна жертва - значить, агресор може спати спокійно.
Як розірвати це коло
Зупиніться перед оцінкою.
Коли ловите себе на думці: «А чого вона чекала?» - змініть питання: «Чому хтось вирішив завдати їй болю?»
Підтримайте.
Інколи достатньо сказати: «Це не твоя провина. Я вірю тобі». І цими словами ви повернете людині відчуття, що вона не сама.
Просвічуйте себе і інших.
Говоріть про стереотипи, про упередження. Кожна розмова - цеглинка у стіні, яка захищає замість засуджувати.
Переносьте відповідальність туди, де вона має бути - на агресора.
Бо тільки так можна змінити культуру насильства на культуру підтримки.
Пам’ятайте
Жертва - не винна. І ніколи не була.
Віктимблеймінг - це тягар, який суспільство несвідомо кладе на плечі тих, хто й так ледве тримається.
Зняти його - означає повернути людяність.
Ми не можемо змінити минуле.
Але можемо змінити спосіб, у який дивимося на біль інших.
І саме в цьому - справжня сила.