«Сама винна»: чому наше суспільство любить звинувачувати жертв
«Вона сама винна».
«А треба було головою думати».
«На що вона взагалі розраховувала?»
Ці фрази звучать буденно. Майже нейтрально. Але для людини, яка щойно пережила біль, страх або приниження, вони працюють як холодний вирок. Не як спроба зрозуміти. Не як підтримка. А як остаточна крапка: ти не просто постраждала - ти ще й відповідальна за це.
Чому ми так легко стаємо суддями для тих, кому і так болить?
Що в нас вмикається в той момент, коли ми переносимо провину з того, хто завдав шкоди, на того, хто її отримав?
Віктимблеймінг: як працює звинувачення жертви
Віктимблеймінг (victim blaming) - це коли відповідальність за зло перекладають на того, хто від нього постраждав.
Він звучить усюди: в побутових розмовах, в коментарях під новинами, у «раціональних» поясненнях знайомих.
«Навіщо вона так вдяглася?»
«Чому полізла на рожен?»
«Як можна бути такою довірливою?»
У кожній з цих фраз є підтекст: якби жертва вчинила по-іншому - цього б не сталося.
І найважливіше - ці слова чують не абстрактні герої історій. Їх чують живі люди, які ще не встигли зібрати себе докупи після того, що з ними сталося.
Це не тільки про насильство
Віктимблеймінг - це будь-яка ситуація, де людину «карають» не за вчинок, а за сам факт того, що з нею щось трапилось.
Потрапила в аварію - «треба було уважніше дивитися на дорогу».
Захворіла - «сама винна, бо не берегла себе».
Обдурили - «ну хто ж зараз так довіряє людям».
Формально це звучить як порада, але по суті - це осуд. І це не про те, що сталося, а про те, ким є жертва, раз з нею таке сталося.
А тепер - незручна правда
Віктимблеймінг - це не тільки «ті, інші, в коментарях». Це і ми. В той момент, коли чуємо чужу історію і відчуваємо не співчуття, а полегшення:
Я б так не зробила. Я обережніша. Я розумніша. Зі мною цього не станеться.
Це не про людину, яка постраждала. Це про нас. Про нашу потребу терміново відновити власне відчуття безпеки.
У цей момент ми перестаємо бути поруч з чужим болем. Ми стаємо поруч зі своїм страхом.
Чому ми це робимо
1. Ілюзія справедливого світу
Нам хочеться вірити, що світ працює за правилами. Що хороше трапляється з «правильними», а погане - з тими, хто «помилився».
Коли ця логіка руйнується, стає страшно. Бо тоді виходить, що жодних гарантій немає. І щоб повернути контроль, ми вигадуємо пояснення: вона сама винна. Так світ знову здається передбачуваним.
2. Страх перед хаосом
Чужа біда нагадує, що ми теж вразливі. Іноді без жодної «погрішності» з нашого боку.
Звинувачення - це спосіб сховати цю думку якомога далі. Сказати собі: це сталося з нею, бо вона була не такою. І заспокоїтися.
3. Стереотип «правильної жертви»
Суспільство любить, коли жертва зручна: тиха, скромна, без емоцій.
Якщо вона злиться, значить «перебільшує».
Якщо вдягнена яскраво, значить «спровокувала».
Якщо це чоловік, значить «який же він тоді чоловік».
Ми судимо не факт, а поведінку, і за цим зручно не помічати самого болю.
4. Звичка коритися сильному
Часто люди стають на бік того, у кого більше влади, статусу, сили. Бо поруч із сильним безпечніше. Навіть якщо ціною є чужа правда.
Підтримуючи агресора, людина ніби підписує негласний договір: я на боці порядку, а не хаосу. Навіть якщо цей «порядок» побудований на мовчанні.
Про кого ми насправді мовчимо
Коли ми шукаємо провину в жертві, ми уникаємо розмови про того, хто завдав шкоди.
Бо з цим набагато складніше. Там з’являються питання про безкарність, про владу, про мовчазну підтримку оточення, про систему, яка дозволяє цьому повторюватися знову й знову.
Набагато простіше і безпечніше аналізувати не того, хто вдарив, а того, хто не встиг ухилитися.
Чим це шкодить
Віктимблеймінг не просто додає болю, він консервує сам механізм насильства.
Фокус зміщується.
Замість «чому він так зробив?» суспільство починає питати «що вона зробила не так?».
Жертви замовкають.
Бо страх осуду часто сильніший за потребу говорити.
Агресія нормалізується.
Якщо винна жертва - значить, той, хто завдав шкоди, може жити далі без запитань.
Як це зупинити
Не гучними словами і не правильними постами в соцмережах.
А чесністю з собою!
Коли в голові з’являється думка: «А чого вона чекала?» - і ми замість цього питаємо:
«Чому хтось вирішив, що може завдати їй болю?»
Інколи достатньо сказати жертві:
«Це не твоя провина. Я тобі вірю».
Це не вирішить проблему. Але поверне людині відчуття, що вона не одна у своїй реальності.
Незручний висновок:
Наступного разу, коли почуєте чужу історію болю, у вас буде два шляхи.
Перший - зручний.
Знайти «провину» в жертві, а не в кривднику. Сказати собі: я б так не зробила - і зберегти ілюзію, що світ керується правилами, які ви контролюєте.
Другий - незручний.
Визнати, що з вами теж може статися щось, за що ви не будете «винні». Що не все пояснюється характером, обережністю чи правильними рішеннями - і що саме це робить світ по-справжньому страшним.
***
Віктимблеймінг починається не з оцінок. Він починається з потреби жити в світі, де все можна пояснити помилкою іншого. І щоразу, коли ви знаходите «провину» в жертві, ви обираєте ілюзію порядку замість чесного погляду на реальність, де гарантій немає ні для кого.