Токсичні діти: стаття для дорослих

  

Після кожного тексту про токсичних батьків в коментарях з’являється не діалог, а напруга.

«А тепер напишіть про токсичних дітей», «Чому завжди винні батьки?»...

 

Ці коментарі з’являються не тоді, коли цікаво. Вони з’являються тоді, коли неприємно.

 

Бо тема «токсичних дітей» звучить дуже зручно. Вона обіцяє просту відповідь на складну історію: якщо щось пішло не так - значить, проблема точно в дитині. Можна зітхнути, кивнути і не заглиблюватися в деталі.

 

І саме тут прості пояснення закінчуються.

Виникає інше питання: хто в цій системі задає правила гри?

 

Уявімо собі «токсичну дитину». Вона маніпулює. Провокує. Не поважає кордони. Влаштовує істерики. Знецінює. Тисне.

 

Тепер зупинимося на секунду і подивимось на це без емоцій.

 

У дитини майже немає важелів. Ні влади, ні ресурсів, ні права голосу. Є лише поведінка і емоції.  

 

Це її єдиний спосіб бути почутою у світі дорослих.

 

І тут виникає незручна думка: якщо цей інструмент виглядає як тиск або атака, можливо, він з’явився не через «поганий характер», а через відсутність інших способів бути почутою.

 

Зазвичай за висловом «токсична дитина» ховається щось дуже приземлене.

 

Дитина без чітких кордонів.

А кордони не з’являються самі. Не ростуть, як зуби. Їх можна тільки продемонструвати - власним прикладом і поведінкою.

 

Дитина з перевантаженими емоціями.

Коли дитяча нервова система постійно в напрузі, красива поведінка сама не з'явиться. З'явиться виживання.

 

Дитина, яка бореться за увагу.

І робить це не елегантно, не екологічно і не за книжками з виховання. Але ефективно.

 

І тут починається найцікавіше.

 

Багато дорослих читають це і думають: «Знову про батьків. Знову  про відповідальність. Знову я винна».

 

Але доросла психологія не про «винних». Вона про вплив.

 

У будь-якій системі той, у кого більше влади, має більше можливостей щось змінити. Більше ресурсу задати тон. Більше шансів зупинити цикл.

 

Є ще один термін, який звучить менш привабливо, ніж «токсична дитина», але значно точніше.

 

Токсичний цикл.

 

Це коли:

✓батьки тиснуть - дитина закривається,

✓батьки кричать - дитина провокує,

✓батьки ігнорують - дитина стає ще гучнішою.

 

І з часом вже ніхто не пам’ятає, з чого все почалося. Залишається тільки взаємна напруга, яка живе за інерцією.

 

Це не означає, що всі діти однакові або що будь-яку складну поведінку можна «виправити» стилем спілкування. Є діти з вразливішою нервовою системою, з травмами, з діагнозами, з внутрішнім болем, який не видно зовні.

 

Але навіть у цих випадках проблемне питання не зникає. Воно стає ще серйознішим: у якій атмосфері цій дитині доводиться жити зі своєю складністю - у просторі підтримки чи у просторі вічної боротьби.

 

Якщо називати речі своїми іменами:

 

Діти не стратеги. Вони не планують емоційні війни з батьками. Вони просто запам’ятовують, що в їхній сім’ї працює.

 

✓Якщо працює крик - буде крик.

✓Якщо працює ігнор - буде ігнор.

✓Якщо працює провокація - буде провокація.

 

Тому фраза «токсичні діти» - це дуже зручна підміна понять.

Вона дозволяє не ставити складних питань про атмосферу в сім’ї, про стиль спілкування, про повагу, про кордони, про те, чи можна у цій родині бути слабким, злим, розгубленим або незручним.

 

Висновки прості і не дуже комфортні:

 

Фраза «токсична дитина» звучить як діагноз. Але частіше це не діагноз - це вирок стосункам, в яких дорослі більше не хочуть бути учасниками, а хочуть бути суддями.

 

Бо засуджувати поведінку дитини завжди легше, ніж чесно поглянути на атмосферу, в якій ця форма реакції стала єдиним способом виживання.

 

І в цій точці проходить справжня межа між дорослістю і зручністю. 

Доросла позиція - це здатність витримати правду про власну роль у цій системі. 

Зручна позиція - це повісити на дитину ярлик «токсична» і вийти зі стосунків, не виходячи з кімнати. 

Бо діти не обирають, в якій атмосфері їм рости. Вони лише вчаться в ній жити. І саме результат цього навчання дорослі потім оголошують «проблемою», щоб не визнавати наслідки власних рішень.

 

P.S. Найсильніші емоції цей текст викличе не в тих, хто з ним не згоден, а в тих, хто впізнає в ньому себе.

 

Бо незгода - це про думки. А впізнавання - про досвід. Про ті моменти, коли хочеться не розуміти, а захищатися. Не ставити запитання, а закривати тему. Не дивитися на динаміку стосунків, а знайти того, на кого можна повісити відповідальність.

 

Цей текст не просить вашої згоди та не вимагає виправдань. Він пропонує лише одне - помітити, ким ви звикли бути в цій системі: тим, хто шукає причини, чи тим, хто шукає винних. Бо саме з цього вибору зазвичай і починаються всі інші.