6 негативних сценаріїв життя, які формують батьки
«Та що зі мною не так?!» - таке запитання часто ставлять собі дорослі люди, які виросли у дисфункційних сім'ях, де психологічне насилля було нормою, й дитині з дитинства нав'язувалися нездорові життєві установки. Таким «дорослим дітям» доводиться нелегко: вони щосили прагнуть щастя, але між ними й заповітними цілями у житті постійно постає внутрішня перешкода: людина робить одні й самі помилки, постійно потрапляє у схожі травмувальні ситуації та взаємини.
6 найпоширеніших батьківських помилок, які «програмують» дитину на нездорові життєві сценарії:
1. Заборона на волю
Це установка, яку прищеплюють надмірно суворі батьки та батьки, які надміру опікають своїх дітей. У такій сім'ї дитина - це підлеглий і раб, а батьки - повноправні господарі та начальники.
Батьки точно знають, як краще і прагнуть регулювати всі сфери життя дитини до дрібниць.
Якщо ж дитина намагається виявити якусь самостійність, такі спроби пригнічуються під гаслом «батьківського авторитету та досвіду»: «Не смій сперечатися з батьками, нам краще знати!»; «Тільки мама знає, що правильно, а що ні!»; «Роби, як тобі сказали, і не став зайвих запитань!»; «Ти маєш це зробити, бо я знаю, що краще для тебе»; «Ти не вмієш, дай краще я сама зроблю!»; «Ми вирішили, що ти не будеш дружити з цією дівчинкою, ходити на цей гурток, вступити на цю спеціальність! Жодних заперечень! Ми знаємо, що для тебе буде краще!».
Результат такого виховання - навчена безпорадність. Дитина запам'ятовує просте правило: «Я нічого не вирішую, ні на що не здатна сама. Моє завдання просто виконувати те, що сказали».
Навчена безпорадність спричиняє життєвий сценарій, в якому вже доросла людина постійно перебуває в інфантильній підлеглій позиції.
Брак мотивації до дії, не вдається розпочати щось чи завершити розпочате: «Все одно ж нічого не вдасться, або вийде погано!»
Страх приймати самостійні рішення та звичка «звалювати» цю ношу на довколишніх: «Порадь, як мені краще вчинити?»; «Що обрати, куди піти, що вдягнути, як поводитися?».
Самообмеження, відмова від можливостей: «Навіщо шукати нову роботу? Мене, напевно, не візьмуть! А тут платять мало і поводяться негідно, але все хоча б стабільно».
Страх брати на себе відповідальність та життя залежно від інших людей, статус «вічного підлеглого» на роботі та у стосунках: «Я без тебе не впораюся!»; «Я не вмію, мені потрібний хтось, хто пояснить, що та як робити!».
Дії «за шаблоном» та страх від нього відступати навіть тоді, коли це не дає результату: «Я просто роблю, як мені сказали!»; «А що я, я людина проста, а в начальстві сидять розумні люди!»; «Та куди вже мені щось міняти?».
2. Заборона на почуття
У дисфункційній сім'ї батьки пригнічують прояв незручних їм дитячих емоцій (негативних і навіть позитивних).
Дитина з відкритим проявом емоцій - незручна: вона заважає, створює незручні ситуації, змушує розбиратися у причинах почуттів, потребує поради та підтримки, близькості та довіри. Тому краще одразу привчати дитину до того, що прояв почуттів - це щось погане, непристойне, ганебне та недоречне. А самі почуття можна знецінити: «Ну що ти розревілася? Хіба так вже боляче!»; «Та нащо ти так переживаєш? Це дрібниці! Виростеш - зрозумієш, якою дурною була»; «Ну, і чого тут боятися? Дурниці якісь!»; «Ти дивися, яка задоволена, просто світиться від радості, на місці всидіти не може! Та заспокойся, візьми себе в руки! Що тут особливого?».
Так дитина змалку звикає до установки: «Мої почуття нікому не потрібні. Про них не можна говорити, їх не можна виявляти. Це ганебна слабкість, сором, негідна поведінка. Треба все тримати у собі».
Так формується негативний життєвий сценарій, в якому доросла людина боїться власних почуттів та не розуміє їх. Вона так і не навчилася їх правильно називати, проживати та аналізувати, тому губиться при зіткненні зі справді сильними емоціями у дорослому житті.
Проблеми з емоційно-поведінковим самоконтролем. Сильні емоції можна придушувати, але вони однаково з нами відбуваються. І людина не знає, що робити з напливом почуттів, як тримати себе в руках у момент, коли звичне «придушення» раптом не спрацьовує.
«Виплеск» накопиченого. Переживання можна довго «накопичувати» всередині себе, але вони здатні проявлятися у найневідповідніший момент. Остання крапля переповнює це внутрішнє сховище, і якась незначна подія може довести людину до нервового зриву чи тяжких конфліктів із членами сім'ї, друзями, начальством.
Страх емоційної близькості. Заборона на почуття спричиняє проблеми у стосунках, навіть коли в них все добре: людина просто не вміє ділитися з партнером важливими для неї переживаннями, у тому числі й добрими. Це обмежує взаємини, заважає формувати глибокий емоційний зв'язок.
Психосоматика. Своєчасне опрацювання та «проживання» емоцій допомагають залишити в минулому нездорові думки та ситуації. Якщо почуття не знайшли вихід, травмувальний досвід залишається з людиною і регулярно нагадує про себе, знову і знову пробуджує негативні емоції. А на них наш мозок реагує стабільно однаково - викидом «гормонів стресу» адреналіну та кортизолу. При частому виробленні ці речовини порушують роботу внутрішніх органів та систем, спричиняють розвиток психосоматичних захворювань серцево-судинної системи, органів дихання, травлення, ендокринних залоз тощо.
Докладніше про те, як насправді працює психосоматика, можна прочитати тут.
3. Заборона на потреби
У дисфункційних сім'ях пригнічуються не лише почуття, а й потреби дитини. Її з дитинства привчають до того, що її потреби та бажання несуттєві або повністю залежать від думки батьків: «Не скигли! Потерпи!»; «Не сперечайся! Мама краще знає, що тобі потрібно!»; «Мало, що ти хочеш! Буде так, як я сказала!»; «Багато хочеш - мало отримаєш! Сиди і мовчи»; «Потім ще подякуєш батькам!».
Так дитина звикає до установки: «Мої власні бажання не важливі. Довколишні краще за мене знають, чого я хочу і що мені потрібно».
Результат такого «програмування» - доросла людина, яка не розуміє саму себе, своїх справжніх потреб, цілей та мотивів.
Втрата контакту із тілом. Першими страждають базові потреби - тілесні. Доросла людина може довгий час терпіти бажання сходити до вбиральні без об'єктивних причин. Не усвідомлює, чи справді вона хоче їсти, чи може вже наїлася. Не може зрозуміти, чому почувається такою затиснутою в інтимній близькості та не може отримати повноцінного задоволення.
Підміна своїх потреб чужими. Людина ніби живе чуже життя: їй набагато легше виконати чужі прохання або навіть здійснювати чужу мрію, ніж зрозуміти: а чого ж вона сама хоче? І навіть якщо вона починає розуміти свої бажання, то їй страшно їх реалізовувати: створюється відчуття, що вона робить щось егоїстичне чи ганебне.
4. Заборона на щирість та довіру
У дисфункційних сім'ях не заведено відкрито й довірливо спілкуватися. Повноцінна здорова комунікація між батьками та дитиною замінюється на різні форми психологічних маніпуляцій.
Алегорична мова, іронія і сарказм, приховані натяки: «О, погляньте, наша «красуня»… Ти справді вирішила в цьому лахмітті йди до школи?»; «Та ти просто молодець, постаралася на славу! Ну, серйозно, де були твої очі, як можна було так безглуздо помилитися?!».
Образи та мовчазний бойкот: «Не розумієш? То напруж мізки!»; «Я маю це тобі розжовувати? Не можеш сама здогадатися!»; «Не збираюся з тобою розмовляти. Іди подумай над своєю поведінкою».
Порівняння з іншими: «А ось у тьоті Олі доця така молодець! Нещодавно виграла змагання, ще й при цьому встигає добре вчитися та допомагає мамі».
Подвійні послання - суперечливі установки, які провокують почуття провини та стан невизначеності: «Ти прибрала у кімнаті? Молодець! А помити посуд, звісно ж, не здогадалася?»; «Ти вже така доросла, могла би й сама догадатися!»; «Та ти ще зовсім дитина! Слухай старших і не сперечайся!».
Маніпулятивні прохання про допомогу: «Мені все доводиться робити самій! Хоч би хтось допоміг!»; «А ти часом не хочеш допомогти матері?».
Так дитина отримує установку: «Про свої потреби, бажання і почуття не можна говорити прямо і відверто. Якщо я чогось хочу від людини, треба домагатися цього потай і маніпулювати».
І в дорослому житті такій людині може бути складно будувати відкриті довірливі стосунки:
вона не може прямо попросити про допомогу й намагається натиснути на почуття провини;
вона не знає, як повідомити про дискомфорт, і намагається «достукатися» до партнера натяками, образами, грою в мовчанку;
вона почувається незатишно у відвертій комунікації, і завжди шукає у прямих словах підступ, інтригу і приховані змісти.
5. Заборона на вирішення проблем та допомогу
У сім'ях із дисфункційними методами виховання не заведено прямо обговорювати та вирішувати внутрішні проблеми - члени сім'ї завзято замовчують неадекватний емоційний стан чи залежність одного з батьків, психологічне та фізичне насильство: «Все, давай не будемо про це!»; «Май повагу до батьків, залиш свою цінну думку при собі»; «В усіх так. Виростеш - зрозумієш».
Але при цьому дитина також не може попросити сторонньої допомоги, зняти частину навантаження користуючись підтримкою поза сім'єю, бо ж «Не можна виносити сміття з хати»: «І як тобі не соромно про таке комусь розповідати? Це особиста справа нашої родини!»; «Ну що, пожалілася, задоволена тепер? Зганьбила нас з батьком!».
Так дитина розуміє: «Я зі своїми проблемами завжди залишаюся віч-на-віч. Нікому не можна довіритися і виговоритися, ні в кого не можна попросити допомоги».
І в дорослому житті така людина діє відповідно:
«до останнього» боїться обговорити важливі проблеми у стосунках;
терпить неадекватне поводження, дискомфортні умови, психологічне та фізичне насильство без спроби піти з руйнівних взаємин (любовних, дружніх, робочих);
соромиться звернутися за допомогою до близьких друзів, коханої людини чи психолога.
6. Заборона на самоцінність та здорову любов
У дисфункційних сім'ях дитина не відчуває безумовну любов. Щоб отримати ласку, ніжність, тепло та адекватне ставлення, дитині треба постійно відповідати очікуванням батьків: належно поводитися, приносити хороші оцінки, допомагати по дому. Особистість дитини у розумінні батьків невіддільна від її вчинків: «Ганьба, очі б мої тебе не бачили! Геть до своєї кімнати!»; «От бачиш, можеш же, як хочеш! Я так тебе люблю!».
Так людині з дитинства прищеплюють установку: «Любов треба заслужити. Якщо я хочу, щоб мене любили, мені треба догоджати іншим».
Результати такого підходу у вихованні:
низька самооцінка та схильність до самобичування;
повна залежність від чужого схвалення;
хворобливий перфекціонізм, трудоголізм;
відмова від власних інтересів та потреб у прагненні «бути зручною» для довколишніх.
А ви стикалися з якимись із цих установок? Чи змогли позбутися їх і «переписати сценарій»? Поділіться своїм досвідом у коментарях!
