Пані

Ти все ще роздумуєш, чому після спілкування з деякими людьми почуваєшся, наче вичавлений лимон?   Кордони - це не мода, не етикет і навіть не інстаграмний «марафон з самоповаги» . Це те, без чого ти починаєш зникати. Особливо поруч з тими, хто чудово живе користуючись твоїм часом, нервами та терпінням.   Отже, якщо в цьому списку ти впізнаєш себе - пора щось змінювати. І починати треба з дозволу собі: бути не зручною.   1. Твоє «ні» автоматично сприймають як «напевно, так»   Вони не чують відмови. Вони знають, що ще трохи натиснуть - і ти здашся.   2. Тебе звинувачують в егоїзмі, коли ти обираєш себе   Бо ти не кинулася рятувати чиюсь драму, не вислухала скарги, не пожертвувала вихідним. Безсоромна егоїстка.   3. Люди діляться з тобою всім - навіть тим, чого ти не просила   Ти не психотерапевт, але твої вуха вже чули більше, ніж деякі сповідальники. Без твоєї згоди, звісно.   4. Твої ресурси - ...

    🧠 Модне слово «гештальт» давно гуляє інтернетом. Хтось його «закриває», хтось «не може відпустити», дехто навіть дарує у спадок, а інші просто кидаються ним направо й наліво - бо звучить розумно і психологічно прокачано.   Але якщо без понтів - що це взагалі таке, той гештальт? І чи справді його треба закривати?   1. Не шматки, а образ   Це як з дитячими пазлами: ще не всі фрагменти на місці, а мозок вже бачить ведмедика - і йому байдуже, ти цього хотіла чи ні. Бо він (мозок) - фанат завершеності. І якщо якийсь образ не склався, він добере його сам. Навіть якщо це образ твого минулого, який ти намагаєшся забути.   2. Мозок ненавидить невизначеність (а ти - його заручниця)   Залишили без відповіді? Не попрощалися? Не пояснили? Все, мозок розкрутив драму на три сезони. Бо для нього гірше за правду - лише тиша. І він обов’язково «домалює» сенс. Навіть якщо це буде повний треш.   3. Незавершене не зникає - вон...

  Колись ми сварилися в коментарях про політику. А тепер - про все.   Про те, хто що сказав. Як подивився. Про емоції, які «не на часі». Про мовчання, яке «вже підозріле» .   Люди більше не шукають сенсу. Вони шукають зачіпку.   Ми стали злими.   А точніше - виснаженими до межі.   А від виснаження - злиться навіть той, хто ніколи не підвищував голосу.   Іноді здається, що ми більше не чуємо одне одного. Ми тільки вловлюємо щось своє - страх, образу, втому - і кидаємо у відповідь. Навмання. На кого впаде.   Коли в людині накопичується надто багато болю - вона починає бити.   Не завжди фізично. Частіше - словом, тоном, байдужістю. І найболючіше - коли б’є не ворог, а той, хто був поряд.   Чому так?   Бо ми всі - в хронічному стресі.   Бо війна - не марафон і не спринт. Це біг без фінішу. А сил - все менше.   Бо ми втомилися боятися. І втомилися триматися. І не маємо д...

Не кожен, хто посміхається на порозі, приходить з добром. І не кожен, хто називає себе ріднею, залишає по собі тепло.   Бо будинок - це не просто дах над головою. Це - продовження душі. Місце, де можна мовчати без пояснень. Де важливе не обличчя, не статус, не роль - а дихання. Спокійне. У власному ритмі.   І якщо хтось збиває цей ритм - навіть зі словами «та ми ж родина» - то доводиться обирати: зберегти стосунки чи зберегти себе.   1. Тих, хто приходить з образою, а йде з вашою енергією   Є люди, які заходять тихо, з усмішкою. Але залишають по собі холод.   «Ти не ображайся, але я скажу, як є…» «Ти, звісно, тут господиня, але я зробила б по-іншому…»   І наче нічого не сталося. Але після них - апатія, втома й бажання закритися від світу.   Бо вони п’ють чай не з чашки, а з вашого настрою. Непомітно. Щоразу.   Тримати дистанцію - це не розрив. Це спосіб зберегти те, що ще можна зберегти.   2. Т...

Ми звикли говорити про булінг в школі. Але насправді він не зникає з дорослішанням - лише змінює форму. Дорослі не ховають чужі кросівки, зате зі збоченою насолодою знецінюють успіхи, перекручують слова, насміхаються в коментарях та поширюють брехливі чутки за спиною. Це вже не «дитячі образи» - це повноцінне психологічне насильство в дорослому обличчі.   У психології такий феномен має назву «мобінг» , але суть знайома кожному, хто бодай раз ставав мішенню в токсичному колективі.   Чому ж одні люди постійно шукають, кого б принизити, а інші - ніколи не дозволяють собі переходити межу?   Ось 10 причин, чому деякі дорослі так захоплено цькують інших:   1. Власна неповноцінність, замаскована під зверхність   Це класика жанру: я принижую інших, щоб хоч трохи підняти себе. Адже коли всередині порожнеча - найпростіше змусити когось іншого відчути себе ще гірше. Так з’являється ілюзія переваги.   2. Заздрість, яку важко визнати ...