Пані

На світлині: Софі Лорен та Джейн Менсфілд Зовсім недавно в мережі натрапила на оголошення про конкурс між маленькими модельками місцевої модельної школи...   Поки я розглядала цих красивих дівчаток, з жагою перемоги в очах, я збагнула…    А навіщо?!   Ми виросли в постійній оцінці наших дій - «погана» , «хороша», «а ця краща», «а ось тут ти не дотягуєш» , а тут «недостатньо добре».   Це в'їлося в нас намертво. Й ми точно так само тепер робимо з власними дітьми.   Навіщо мамам цих дівчаток статус «переможниці» ?    Щоб хвалитися своєю дитиною в соціальних мережах?    Дивіться як круто, що ми всіх перемогли?   Але хіба дитина до цього була поганою?    Настільки поганою, що нею  навіть не можна було хвалитися перед іншими?   Ви лише вдумайтеся, як це страшно насправді.   Мама потребує певного статусу, щоб їй не соромно було похвалитися власною дитиною перед стороннім лю...

    Від того, як ви описуєте себе й важливі для вас події, залежить ваш добробут.   Уявіть, що у віці 12 років ви з сім'єю переїхали в інше місто. Ви пішли в нову школу, і там вас вперше почали дражнити. Як ви опишете цей період життя зараз? Як один з безлічі випадків, коли все пішло не так? Чи як важкі часи, які закінчилися добре? Виявляється, від цього багато залежить.   У 1950-х на британському та американському телебаченні була дуже популярна передача This Is Your Life («Це твоє життя»). У ній ведучий розповідав гостю його біографію, заглядаючи в червону книжку, де були записані дати, ключові події й спогади, заздалегідь зібрані творцями передачі. У кожного з нас у свідомості є така червона книжка власного життя. І часто ми заповнюємо її, навіть не помічаючи цього.   Особисті наративи (історії про самого себе) існують незалежно від того, звертаємо ми на них увагу чи ні. Вони додають сенсу нашому існуванню й формують основу самосвідомості. ...

  Ми живемо в країні, де все ускладнюється тим, що ми до певної міри толерантні до насильства...   Ми часто фільтруємо й не помічаємо агресію та хамство.    Це нормальна адаптивна реакція - інакше ми б щодня відчували приниження, біль та гнів. А це дуже виснажує психіку.   Ми звикли, що агресію в певній формі може проявити до нас будь-хто, у кого є хоч трішечки влади. Лікар - якщо ми пацієнти. Учитель - якщо ми учні. Батьки - якщо ми діти. Чиновник - якщо нам потрібен від нього навіть незначний папірець.   Це, звісно, вже давно не є нормою, але й не дуже шокує.   Тому, створити сім'ю, в якій працюватимуть зовсім інші правила - важко.   І як би нам не хотілося мати чарівну вакцину, яка захистить саме нашу дитину, її немає. І про це страшно думати.   Колись і моя дочка зробить крок зі стосунків з нами, батьками, в стосунки з кимось іншим. Може, вирішить вийти заміж й народити п'ятьох дітей. Або взагалі не захоч...